Повернення Короля - Толкиен Джон Рональд Руэл

Вона відійшла з чемним уклоном. Фарамир довго ще блукав серед квітників на самоті, і погляд його частіше звертався до вікон Дому Цілителів, ніж до східних стін міста.

Повернувшись до своєї кімнати, Фарамир покликав Опікуна і попросив розповісти усе, що той знав про Еовіну.

— Я впевнений, — сказав Опікун наприкінці, — що більше за мене знає той напіврослик, який також знаходиться в нас: адже він прибув з Теоденом і, як кажуть, супроводжував пані в битві.

Так довелося і Меррі з’явитися перед Фарамиром. Вони говорили до вечора, і молодий Намісник довідався багато чого, навіть більше, ніж Меррі міг висловити, і багато чого зрозумів. Увечері вони з Меррі вдвох знову вийшли в сад, але Еовіна не прийшла.

Зате вранці Фарамир побачив її білу сукню на стінах. Він позвав Еовіну, вона спустилася в сад, і вони разом ходили по траві і відпочивали в тіні дерев, то розмовляючи, то мовчки. Ці прогулянки стали щоденними. Опікун поглядав на них з вікна задоволено: старого лікаря втішало, що ці двоє, доручені його нагляду, на відміну від інших мешканців міста, не піддаються гнітючому страху, а навпаки, — щодня набираються сил і впевненості.

Так минуло п’ять днів. На шостий, як і щоранку, Еовіна з Фарамиром піднялися на міську стіну. Звісток, як і раніше, не було, люди втрачали надію з кожною годиною. Погода теж зіпсувалася. Стало холодно. Вночі піднявся північний вітер, вдень він посилився, поля Пеленнору лежали сірі і сумовиті.

Фарамир і Еовіна загорнулися в теплі плащі. Плащ для Еовіни, темно–синій, як небо вночі влітку, Фарамир велів доставити в Дім Цілителів і сам накинув їй на плечі. Колись цей плащ належав його рано померлій матері, Фіндуїлас з Амроту; пам’ятка веселого дитинства і першого великого горя, він здався Фарамиру придатним для чарівної і печальної Еовіни. Дійсно, Краса Рохану стала в цьому вбранні ще гарніша і величніша.

І все ж таки крізь теплу тканину проникав вітер; Еовіна тремтіла, дивлячись в далечину, туди, де чисте небо суворо синіло над обрієм.

— Що ти побачила, Еовіно? — запитав Фарамир.

— Чорна Брама лежить прямо перед нами, чи не так? — сказала вона. — Вони вже напевно там. Адже минув цілий тиждень!

— Так, тиждень… Зізнаюся, цей тиждень приніс мені і біль, і радість, яких я ніколи не знав. Не подумай про мене погано! Радість — від зустрічей з тобою; біль — від того, що страх і напруга не минають. Не хотілося б мені, Еовіно, дожити до кінця світу і втратити відразу все, що так неочікувано знайшов!

— Все втратити? — вона глянула йому в очі зі стриманою ласкою. — Що міг ти знайти в дні втрат? Не будемо говорити про це, друже мій. Не будемо говорити ні про що! Я стою на якійсь жахливій межі: попереду непроглядна пітьма, а чи є світло за спиною — не знаю, не можу поки що озирнутися. Я чекаю миті здійснення долі.

— Ми всі її ждемо…

Більше вони не вимовили ані слова. І вітер вщух, і сонце світило тьмаво. Завчасно споночіло. Завмер шум у місті і на полях, не шурхотіло листя. Мовчали люди і птахи, навіть серця стали стукотіли тихіше. Час зупинився.

Самі того не помітивши, Фарамир і Еовіна міцно взялися за руки і застигли в чеканні, не знаючи, чого ждуть.

У якусь мить їм здалося, що над віддаленою гірською грядою виросла ще одна, пронизана блискавками, немов хвиля над вутлим човником. Потім земля зітхнула так, що здригнулися стіни, і серця їх знову забилися сильніше.

— Так було в Нуменорі, — сказав Фарамир, з подивом прислухаючись до власного голосу.

— В Нуменорі? — перепитала Еовіна.

— Нині його немає. Він лежав далеко на заході. Величезна чорна хвиля здійнялася над зеленими полями і горами Нуменору і поглинула їх, затопивши все. Мені це часто сниться.

— Отже, ти вважаєш, наближається Тьма? Невідворотна Тьма? — Еовіна мимоволі пригорнулася до нього.

— Ні, — дивлячись у її ясні очі, відповів він, — це лише гра уяви. Не знаю, що відбувається. Тверезий розум каже: трапилося зле, а серце повниться радістю. Еовіно, Еовіно, я не вірю, що ми бачили перемогу Тьми!

І, схилившись до неї, він поцілував її в чоло.

Вони все стояли на стіні, раптом сильний вітер підхопив і переплів у повітрі їхнє волосся, чорне і золоте. Хмари розвіялися, світло залило землю. Води Андуїну блиснули живим сріблом, і по всьому місту люди заспівали, відчувши «несвідому радість.

Сонце ледь перейшло зеніт, коли зі сходу прилетів чудовий орел зі звістками від вождів ополчення, звістками радісними понад усякі сподівання.