Повернення Короля - Толкиен Джон Рональд Руэл

• Радо співайте, о люди Арнору!
• Впала навік Сауронова влада!
• Світлом зруйнована Темна твердиня!
• Нині радій, о сторожа недремна, —
• Пильність бо ваша була недаремна!
• Брама ворожа упала під ноги!
• Хід короля вам несе перемогу!
• Піснею славте, о Заходу діти,
• Звістку, принесену крилами вітру!
• З вами король ваш пребуде вовіки!
• Древо зів’яле відродиться пишно
• І зацвіте на Арнорських узвишшях,
• Благословляючи край!
• Радуйтесь, люди!

Такі пісні бриніли на вулицях Мінас–Тіріту.

Настали погожі дні, весна в союзі з літом прикрасили землі Гондору. Примчали на баских конях гінці з новинами, і в місті закипіли приготування. Меріадока на чолі обозу з провіантом відправили до Кайр–Аддросу, де вантаж мали перенести на барки і відправити в Осгіліат. Фарамир, цілком одужавши, зайняв посаду Намісника — ненадовго, бо він готувався, згідно зі звичаєм, передати владу королю.

Еовіна залишилася в Мінас–Тіріті, хоч брат і покликав її до себе на луги Кормаллан. Її рішення здивувало Фара–мира. Зайнятий безліччю невідкладних справ, він рідко бачився з нею в ці дні; Еовіна самотньо гуляла по саду Дому Цілителів і знову зблідла. В усьому місті, мабуть, вона одна залишалася сумною.

Коли Фарамир знайшов час, щоб відвідати її, вони знов піднялися вдвох на міську стіну.

— Еовіно, чому ти не їдеш у табір за Кайр–Андросом, де мають бути урочистості і де чекає на тебе брат? — запитав Фарамир.

— А ти не розумієш?

— Я припускаю дві причини. Яка з них справжня?

— Мені зараз не до загадок. Кажи прямо, Фарамире!

— Скажу, якщо хочеш. Ти не поспішаєш туди, тому що тебе покликав тільки Еомер, а свято Арагорна, спадкоємця Еленділа, не дало б тобі радості. А може, ти залишилася тому, що не поїхав я? Чи обидві причини змішані і ти сама не знаєш, яка вагоміша? Чи любиш ти, чи бажаєш полюбити, Еовіно?

— Я бажала, щоб мене полюбив… інший. Жалості ж мені нічиєї не треба!

— Я знаю. Арагорн прекрасний, могутній, а ти жадала слави, пошани, піднесення над жалюгідними, безкрилими нікчемами. Він засліпив і захопив тебе, як великий полководець юного ратника, тому що з нинішних володарів він гідний найбільшої пошани. Але, відчувши лише розуміння і співчуття, ти відмовилася від своїх мрій і не бажала вже нічого, крім славної загибелі. Подивися ж мені у вічі, Еовіно!

Вона підвела голову і глянула на нього безтрепетно.

— Не зневажай жалість, — вів далі Фарамир, — якщо її дарує чесне серце! Але я не жалість тобі пропоную. Ти належиш до високого роду, і ти гідна його, ти завоювала славу, нечувану серед жінок, і ти прекрасніша за найпре–красніші ельфійські співи. Жалість пройняла мою душу спочатку, тому що ти сумувала. Нині я люблю і буду любити, навіть якщо ти забудеш тривоги й тугу, навіть якби ти, радіючи, зійшла на престол відродженого королівства! А ти — чи можеш ти полюбити мене, Еовіно?

За туманом горя людина часом не бачить, як у душі проростають сходи нових надій. Так трапилося і з Еовіною. Палка промова Фарамира відкрила їй істину. Серце її стрепенулося, і вона сказала:

— Зі стіни Мінас–Тіріту бачу я мирні простори. Тінь повалена. Не потрібні мені більше зброя, походи, бойові гімни. Я хотіла б стати цілителькою. Відтепер мені любе усе, що росте і плодоносить, — вона знову глянула на Фарамира і усміхнулася.

— Та й королівська корона мені більш ні до чого!

— Чудово! — сміючись, відповів Фарамир. — Адже я короною не володію! Але чоловіком Краси Рохану, дочки Еомунда, стану, якщо їй буде завгодно. Залишимо Білий Замок, поїдемо в зарічні Ітіліенські землі — нехай там росте і квітне усе, що радує душу!

— Але як я залишу свій народ? Твої гордовиті одноплемінники скажуть: «Наш шляхетний лицар узяв за дружину дикунку з півночі. Невже не знайшлося б йому пари серед дівчат нуменорської крові?»

— А нехай собі кажуть! — заперечив Фарамир і обережно пригорнув її до себе. І вона поцілувала його під ясним небом, не звертаючи уваги, чи хтось їх бачить. І багато хто справді бачив, тоді і пізніше, коли вони, щасливі, йшли, тримаючись за руки, у Дім Цілителів.

— Еовіна, дочка і сестра ярлів Рохану, зцілилася, — сказав Фарамир Опікуну.

— Бачу і готовий відпустити, — відповів цілитель. — Хай не доведеться їй страждати від поранень та хвороб! Довіряю її Наміснику до повернення брата.