Мертва зона - Кинг Стивен

Ой, бога ради, не наражайся ти на того типа.

«Коли ви посадите Грега Стілсона в палату представників, ви зможете сказати: Гарячі сосиски! Нарешті хтось подбав і про це!»

Він під’їжджав до Нью-Гемпширського шосе № 63. Ліворуч був поворот на Конкорд, Берлін, Ріддерс-Мілл, Трімбулл. Джонні, не усвідомлюючи, що робить, повернув ліворуч. Думки його блукали десь далеко.

Роджер Четсворт, далеко не наївний простак, сміявся з Грега Стілсона, так наче той перевершив Джорджа Карліна й Чеві Чейза^[39], разом узятих. Це блазень, Джонні.

А коли Стілсон усього-на-всього блазень, то й немає ніяких проблем, хіба не так? Симпатичний химерник, щось ніби незаповнений бланк, на якому виборці напишуть послання іншим кандидатам: «Ви, добродії, такі нікчеми, що ми вирішили обрати на два роки цього бовдура». А може, зрештою, оце і все, що являє собою Стілсон? Безневинний придурок, тільки й того? Може, й зовсім нема чого зіставляти його із зловмисним маніяком і вбивцею Френком Доддом? А проте… не знати чому… Джонні зіставляв.

Дорога попереду розгалужувалась. Ліворуч — на Берлін і Ріддерс-Мілл, праворуч — на Трімбулл і Конкорд. Джонні повернув праворуч.

Але ж не буде ніякої шкоди в тому, щоб тільки потиснути йому руку, га?

Мабуть, таки ні. Ще один політик до його колекції. Хто збирає марки, хто монети, а він, Джонні Сміт, — потиски рук, і до того ж…

…і до того ж зізнайся: ти вже давно шукаєш у колоді темну карту.

Ця думка так прикро вразила його, що він мало не заїхав на узбіччя. Потім спіймав очима своє відображення в дзеркалі заднього огляду й побачив зовсім не те вмиротворене, всім задоволене обличчя, яке було у нього зранку. Тепер воно стало таким, як отоді на прес-конференції в лікарні і як тоді, коли він рачкував по снігу в міському парку Касл-Рока. Страшенно блідий, під очима темні, схожі на синці кола, надто різко проступили зморшки.

Ні. Це неправда.

Але то була правда. І тепер, коли вона зринала на поверхню, аж ніяк не випадало її заперечувати. За перші двадцять три роки свого життя він потиснув руку одному-єдиному політикові — в 1966 році, коли Ед Маскі виступав у їхній школі. А за останні сім місяців привітався за руку з добрим десятком визначних осіб. І хіба не перебігала щоразу в його свідомості потаємна думка: «Ану, що він за людина? Що він мені дасть про себе знати?»

Хіба не шукав він увесь цей час політичний відповідник Френка Додда?

Так. То була правда.

Але правда було й те, що про жодного з них, крім Картера, він майже нічого не дізнався, та й сигнали, які надійшли від Картера, не дуже його стривожили. Потиск Картерової руки не викликав у нього того моторошного відчуття, що виникло тоді, коли він тільки побачив Грега Стілсона на екрані телевізора. Йому здалося, що гру в усміхненого тигра — під шкурою звіра людина — Стілсон вивернув навиворіт. Під шкурою людини ховався звір.

2

Хоч як там було далі, та свій дорожній сніданок Джонні їв не на трибуні стадіону Фенвей-Парк, а в міському парку Трімбулла. Він приїхав туди невдовзі після полудня й прочитав на дошці оголошень, що зустріч з кандидатом відбудеться о третій.

Він подався до парку, сподіваючись знайти затишну місцинку й згаяти в самотині час, що лишився до початку мітингу, але там уже збирався люд: хто розгортав підстилки, хто розкладав провізію, хто що.

Трохи далі кілька чоловік опоряджували естраду. Двоє запинали невисокий бар’єр зоряно-смугастими полотнищами. Ще один, стоячи на драбині, чіпляв до заокруглого верху різноколірні паперові стрічки. Інші встановлювали звукову апаратуру, і, як Джонні зрозумів ще тоді, коли дивився репортаж Сі-бі-ес, то була не якась там дешевинка за чотири сотні доларів. На динаміках впадала в око марка «Алтек-Лансінг», і встановлювали їх дуже ретельно, щоб досягти об’ємного звучання.

Передова обслуга (хоч на вигляд ті хлопці більше скидалися на хіпарів, що готують естраду до концерту групи «Іглз» чи «Гейлз») працювала вправно й злагоджено. Все робилося цілком професійно, і це якось не узгоджувалося із самою подобою Стілсона, що вдавав такого собі симпатичного дикуна з Борнео.

Публіка була переважно молода, десь від п’ятнадцяти до тридцяти п’яти. Усі приємно бавили час. Малюки тупцяли сюди-туди, стискаючи в рученятах підталі шоколадні фігурки. Жінки базікали й сміялися. Чоловіки пили пиво з пластмасових стаканчиків. Кілька собак никали довкола, хапаючи все, що могли вхопити. А з неба лагідно світило сонце.