Мертва зона - Кинг Стивен

— Та ні, моя. Хто з’їв погану сосиску? Невдаха Сейра.

— Я люблю тебе, Сейро, — мовив Джонні.

Отже, це слово прозвучало, його не можна було забрати назад, і воно зависло між ними в машині, що мчала по шосе, й чекало якогось продовження. Сейра зробила що могла.

— Дякую, Джонні.

Далі вони їхали мовчки, і обом було хороше.

Розділ другий

1

Було вже близько півночі, коли Джонні повернув машину до Сейриного під’їзду. Сейра дрімала.

— Гей, — мовив він, вимкнувши мотор і легенько торсаючи її. — Приїхали.

— О… це добре. — Вона сіла рівно й запнула на собі пальто.

— Як ти себе почуваєш?

— Краще. Трохи ниє в шлунку й болить поперек, та загалом краще. Джонні, ти б їхав у Клівз моєю машиною.

— Та ні, не варто, — заперечив він. — Хтось може помітити, що вона цілу ніч простояла перед будинком. Навіщо нам ті пересуди.

— Я ж однаково збиралася їхати до тебе…

Джонні посміхнувся:

— Отоді варто було б ризикнути, навіть якби нам довелося пройти пішки три квартали. До того ж я хочу, щоб машина була в тебе напохваті в разі ти все-таки надумаєш поїхати до лікарні.

— Не надумаю.

— Все може бути. Можна, я зайду і викличу собі таксі?

— Та певне.

Вони зайшли, і тільки-но Сейра засвітила світло, як її знов почало тіпати.

— Телефон у вітальні. А я тим часом приляжу й вкриюся ковдрою.

Вітальня була невеличка, скупо вмебльована і скидалася б на якесь офіційне приміщення, коли б не строкаті завіски, розмальовані квітками найнеймовірніших обрисів і кольорів, та ще кілька афіш на стіні: Боб Ділан у Форест-Хілзі, Джоан Баез у «Карнегі-холі», «Джефферсон ейрплейн» у Берклі, «Бердз» у Клівленді.

Сейра лягла на канапу й натягла ковдру до підборіддя. Джонні стурбовано поглянув на неї. Обличчя її було біле, як крейда, і лише під очима залягли темні кола. Вона мала зовсім хворий вигляд.

— Може б, я залишився тут на ніч, — сказав він. — Просто на той випадок, коли б щось сталося, як ото…

— Як ото манюсінька, з волосину, тріщинка в шийному хребці? — з сумною іронією подивилася на нього Сейра.

— Ну, ти ж розумієш… Усяке буває. Лиховісне бурчання в низу живота вирішило справу.

Вона таки справді збиралася завершити цей вечір у ліжку із Джоном Смітом. Одначе тепер про це годі й думати. То бракувало ще тільки залишити його на ніч, щоб разом чекати, коли її знов занудить і вона побіжить до туалету ковтати «Пепсо-Бісмол».

— Усе буде гаразд, Джонні, — сказала вона. — Просто попалася несвіжа сосиска. Так само міг з’їсти її і ти. Подзвони мені завтра, коли в тебе буде «вікно».

— Ти певна, що все обійдеться?

— Так.

— Ну гаразд, серденько. — І, не сперечаючись далі, він зняв телефонну трубку, щоб викликати таксі.

Заколисана звуками його голосу, Сейра заплющила очі. Одна з рис Джонні, які їй особливо подобались, полягала в тому, що він завжди чинив як потрібно, як найкраще, анітрохи не дбаючи про свої вигоди. То була чудова властивість. Сейра почувала себе геть розбитою і не мала сили на безглузду світську гру в пристойність.

— Діло зроблено, — сказав Джонні, поклавши трубку. — Машина буде за п’ять хвилин.

— Принаймні добре, що тепер ти маєш чим заплатити, — з усмішкою мовила вона.

— І щедро кинути на лапу, — відгукнувся він, непогано наслідуючи відомого коміка.

Тоді підійшов до канапи, сів поряд і взяв Сейру за руку.

— Джонні, як ти це зробив?

— Що?

— На тому колесі. Як у тебе вийшло?

— Просто щось сяйнуло, ото й тільки, — відповів він трохи силувано. — Таке часом буває з кожним. І на кінних перегонах, і в картах, і в звичайнісінькій «орлянці».

— Ні, — заперечила вона.

— Що «ні»?

— Не думаю, що кожному може таке сяйнути. То було щось майже надприродне. Я навіть… трохи злякалася.

— Справді?

— Так. Джонні зітхнув.

— Час від часу в мене виникає якесь передчуття, оце і все. Скільки себе пам’ятаю, ще змалку. Я часто допомагав людям знаходити загублені речі. Як отій малій Лайзі Шумен з нашої школи. Знаєш ту дівчинку?

— Маленька, смутна й тиха Лайза? — Вона всміхнулася. — Знаю. Завжди витає десь над хмарами на моїх уроках граматики.

— Вона загубила свого шкільного персника, — сказав Джонні, — і прийшла до мене в сльозах. А я спитав її, чи подивилася вона в кутках верхньої полиці у своїй шафці для одягу. Чиста здогадка. Але персник був там.