Мертва зона - Кинг Стивен

Він побажав Джонні на добраніч і тихо вийшов. Джонні страшенно стомився, проте сон ще довго не приходив до нього.

Розділ дев’ятий

1

Першу операцію призначили на 28 травня. Вейзак і Браун докладно пояснили Джонні, як усе буде. Йому зроблять місцеве знеболювання, бо вдаватися до загального наркозу ризиковано — так вважали обидва лікарі. Цього разу йому прооперують коліна й щиколотки. Видовжать його питомі зв’язки, що скоротилися за час коматозного сну, з допомогою пластикових волокон. Цей пластик застосовують і в серцевій хірургії при вживленні штучних клапанів. Головна проблема не так у тому, як зреагує його організм на ті штучні сухожилки, сказав Браун, як у тому, чи зможуть його ноги адаптуватися до такого втручання. Якщо операція на колінах і щиколотках дасть добрі наслідки, передбачено зробити ще три подібні операції: одну на довгих сухожилках стегон, другу на ліктях і, можливо, третю на шиї, — адже він ледь може повернути голову. Всі операції робитиме Реймонд Руопп, що перший опрацював цей метод. Він спеціально прилетить із Сан-Франциско.

— Навіщо я здався тому Руоппу, коли він така суперзірка? — спитав Джонні.

Це слово — суперзірка — він почув від Марі. Вона назвала так лисуватого, в окулярах співака з немилозвучним ім’ям Елтон Джон.

— Ви недооцінюєте себе, адже ви теж свого роду суперзірка, — відповів Браун. — У всіх Сполучених Штатах набереться хіба що жменька людей, які вийшли з такої тривалої коми. І з цих небагатьох випадків ваше одужання при всіх супутніх ушкодженнях мозку — найрадикальніше і найзадовільніше.

Сем Вейзак не став шукати манівців.

— Ви піддослідна свинка, зрозуміло?

— Як це?

— А так… Погляньте, будь ласка, на світло. — Він скерував промінь у зіницю лівого ока Джонні. — Ви знаєте, що з допомогою цієї штуки я можу побачити навіть ваш зоровий нерв? Атож. Очі — не тільки вікна душі. Вони є також одним з найважливіших покажчиків діяльності мозку.

— Піддослідна свинка… — похмуро проказав Джонні, невідривно дивлячись у різкий промінь світла.

— Еге ж. — Вейзак вимкнув світло. — І нема чого так себе жаліти. Чимало хірургічних методів, що застосовуватимуться людям на користь, — а деякі вже й тепер застосовуються, — було вдосконалено у в’єтнамській війні. Там піддослідних свинок у госпіталях не бракувало, правда ж? А Руопп зацікавився вами тому, що ви єдиний у своєму роді. Ось маємо пацієнта, що проспав чотири з половиною роки. Чи зможемо ми повернути йому здатність ходити? Цікава проблема. Він уже бачить статтю, яку напише для «Новоанглійського вісника медицини». Наперед тішиться нею, мов дитина новою іграшкою, яку сподівається знайти під різдвяною ялинкою. А вас він і не бачить, вас, стражденного Джонні Сміта, що мусить тягтись до кнопки й дзвонити сестрі щоразу, як йому засвербить спина і її конче треба почухати. Та це й добре. Рука не здригнеться… Усміхніться, Джонні. Той Руопп — чи не найкращий хірург у Північній Америці, хоч на вигляд він скидається на банківського службовця.

Та Джонні не хотілось усміхатися.

Він сумлінно прочитав усі ті брошурки, що їх залишила йому Віра. Вони ще дужче пригнітили його, і він укотре вже відчув тривогу за матір — чи не потьмарився їй розум. Одна з брошурок, що її написав якийсь Салем Кірбан, вразила його мало не язичницьким замилуванням, з яким було змальовано кривавий апокаліпсис і розверзте пекло, де смажились на рожнах грішники. В іншій жахали моторошні картини пришестя Антихриста. Решта являли собою похмуру мішанину дурниць, породжених хворою уявою: Христос, що живе в надрах Південного полюсу; послані богом летючі тарілки; Нью-Йорк — це не що інше, як Содом, а Лос-Анджелес — Гоморра. Йшлося там і про вигнання з людини диявола, про відьомство, про безліч інших речей, бачених і небачених. Джонні марно намагався пов’язати ті брошурки з образом побожної, але цілком земної жінки, якою знав матір до своєї коми. Через три дні після випадку з фотографією матері Вейзака на порозі палати з’явився худий чорнявий молодик — репортер бангорської «Дейлі ньюс», на ім’я Девід Брайт, — і попросив невеличке інтерв’ю.

— А ви питали дозволу в лікарів? — поцікавився Джонні.

Брайт осміхнувся.

— Звісно, що ні.

— Гаразд, — сказав Джонні. — В такому разі я буду радий з вами побалакати.

— Отакі люди мені до душі, — мовив Брайт.