Мертва зона - Кинг Стивен

Звичайно, якщо здійснити його задум у Джексоні видасться неможливим — чи навіть сумнівним, — можна почекати і наступного тижня спробувати в Аптоні, де Стілсон повторюватиме ту саму виставу. Або через два тижні — в Трімбуллі. Або через три — де там ще. Або й ніколи.

Ні, все має статися цього тижня. А саме — завтра.

Джонні націлив об’єктив на велику грубу в кутку, клацнув порожньою камерою і подивився нагору. Там був балкон. Чи, власне, не балкон, а така собі галерея з балюстрадою заввишки до пояса, зробленою із широких, пофарбованих білилом дерев’яних штахетин, в яких було прорізано декоративні отвори у вигляді ромбів та завитків. За тією балюстрадою цілком випадало сховатися й спостерігати крізь проріз. А в слушну мить підвестись і…

— Що це у вас за камера?

Джонні обернувся, певний, що то полісмен. Зараз він попросить показати йому апарат — без плівки, — тоді захоче побачити посвідку про особу, а потім… потім настане кінець.

Але то був не полісмен. Позаду Джонні стояв молодик, який щойно складав іспит на водійські права. Років двадцяти двох, з довгим волоссям і приємними щирими очима. На ньому була замшева куртка й злинялі джинси.

— «Нікон», — відказав Джонні.

— Добрячий апарат. Я просто схибнутий на фотокамерах. Давно працюєте для «Янкі»?

— Ну… взагалі-то я, знаєте, вільний художник, — сказав Джонні. — Часом роблю щось для них, часом для «Кантрі» чи «Даун-іст».

— А для центральних? «Піпл», «Лайф»?

— Ні. Принаймні поки що.

— Яку ви тут узяли діафрагму?

Що воно в біса за діафрагма?

Джонні знизав плечима.

— Та я, знаєте, здебільшого граю на слух.

— Ви хочете сказати — на око, — всміхнувся молодик.

— Атож, на око. — Та згинь ти, хлопче, бога ради, згинь!

— Я й сам хотів би стати отаким вільним художником, — сказав молодик з усміхом. — Моя заповітна мрія — зняти коли-небудь щось подібне до піднесення прапора на Іводзімі^[59].

— Я чув, то була інсценівка, — зауважив Джонні.

— Можливо, що й так. Можливо. Та однаково це вже класика. Ну, а скажімо, перший знімок приземлення летючої тарілки? Ото був би кадр! До речі, в мене тут із собою цілий портфель фотографій. Вам хто дає замовлення в «Янкі»?

Джонні вже аж упрів.

— Власне, я маю від них тільки це замовлення, — сказав він. — І то було…

— Містере Клоусон, ви можете підійти, — почувся роздратований голос полісмена. — Переглянемо разом ваші відповіді.

— Агов, хазяїн кличе, — мовив Клоусон. — Я на хвилину, друже.

Він подався до столу, і Джонні з величезною полегкістю зітхнув. Тепер треба було мерщій накивати п’ятами.

Він ще два чи три рази клацнув затвором, щоб його відхід не так скидався на втечу, хоч, дивлячись у видошукач, майже нічого не бачив. А тоді вийшов за двері.

Клоусон, отой молодик у замшевій куртці, вже й думати про нього забув. Він вочевидь не впорався з письмовим завданням і тепер завзято щось доводив полісменові, але той лише головою хитав.

Джонні на якусь хвилину затримався у вестибюлі. Ліворуч був гардероб. Праворуч — зачинені двері. Він натиснув і виявив, що вони не замкнені. За дверима побачив вузькі сходи, які вели нагору, в сутінь. Там, як видно, були службові приміщення. І галерея.

2

Він спинився в невеличкому затишному готелі «Джексон-Хаус» на Головній вулиці. Готель не так давно наново опорядили, і, певно, це коштувало неабияких грошей; але господарі, мабуть, розважили, що новий лижний курорт окупить усі витрати. Та курорт уже встиг прогоріти, і тепер той невеличкий затишний готель ледь животів.

О четвертій ранку в суботу Джонні вийшов у вестибюль з «дипломатом» у лівій руці. Нічний портьє куняв над чашкою кави.

Тієї ночі Джонні майже не склепив очей, тільки десь за північ задрімав на часинку. І йому наснився сон. Знову був 1970 рік. Окружний ярмарок. Вони з Сейрою стояли перед Колесом Фортуни, і він знов відчував у собі оту незбагненну надприродну могуть. А ніздрі йому лоскотав дух паленої гуми…

— Давайте, містере, — тихо озвався позад нього чийсь голос. — Це ж така втіха — бачити, як ви його обдираєте.

Джонні озирнувся й уздрів Френка Додда, в чорному вініловому дощовику, з розгонистою, від вуха до вуха, різаною раною на горлі, схожою на широку криваву посмішку, й моторошним блиском у мертвих очах. Він злякано відвернувсь — та замість хазяїна біля колеса вже стояв Грег Стілсон у своїй жовтій касці, хвацько зсунутій на потилицю, і промовисто всміхався до нього.