Мертва зона - Кинг Стивен

Ні до чого в природі й урагани, а проте вони бурхають і бурхають щороку, і хоч би що казав Герб, сварку було вже не спинити. Вона насувалася давно.

— Якщо ти покладешся на Господа бога, Джонні… — знов завела своєї Віра.

— Я більш ні на кого ні в чому не покладаюся.

— Мені прикро чути це від тебе, — сказала вона. Голос її звучав сухо й відчужено. — Слуги сатани пролазять скрізь. Вони прагнутимуть відвернути тебе від твого призначення. І схоже на те, що вони вже багато чого досягли.

— Тобі доконче треба зробити з цього якусь… нескінченну виставу, правда ж? То я скажу тобі, що воно було: був безглуздий випадок, два шмаркачі їхали бік у бік, а тут трапився я, і з мене тільки пір’я полетіло. Ти знаєш, чого я хочу, мамо? Скоріше вибратися звідси. Оце те, чого я найдужче хочу. А ще хочу, щоб ти й далі вживала свої ліки і… І спробувала спуститися з-над хмар на землю. Оце і все, чого я хочу.

— Я йду звідси. — Віра встала. Обличчя її було бліде й змарніле. — Я молитимуся за тебе, Джонні.

Він дивився на матір, безпорадну, прибиту й нещасну. Лють його зникла. Вилилася на неї.

— Вживай ліки! — мовив він.

— Я молитиму бога, щоб ти прозрів.

Вона вийшла з палати із застиглим і незворушним, як камінь, обличчям.

Джонні безпорадно поглянув на батька.

— Даремно ти так, Джоне, — сказав Герб.

— Я страшенно стомився. А від цього не стаєш ні розважливішим, ні спокійнішим.

— Еге ж, — зітхнув Герб.

Здавалося, він хотів ще щось сказати, але промовчав.

— Вона таки справді збирається до Каліфорнії, на ті збори з приводу летючих тарілок, чи що воно там?

— Так. Але, може, й передумає. Тепер ніколи не знаєш, що їй стукне в голову завтра, а до тих зборів ще цілий місяць.

— Ти повинен щось удіяти.

— Он як? Що? Замкнути її? Взяти під варту?

Джонні похитав головою.

— Не знаю. Але, мабуть, час уже тобі подумати про це серйозно, а не вдавати, ніби нічого не сталося. Вона хвора жінка. Ти не можеш цього не бачити.

Герб голосно сказав:

— Вона не була хвора, поки ти не…

Джонні здригнувся, наче від удару.

— Ой, пробач, Джоне. Я не хотів…

— Нічого, тату.

— Та ні, я справді не те хотів сказати. — На Гербовому обличчі відбивалося страждання. — Слухай, піду-но я за нею. Мабуть, вона вже розкидає по коридорах оті свої листки.

— Іди.

— Джонні, постарайся забути про все й думай тільки про одужання. Вона ж любить тебе, і я люблю. Не май на нас зла.

— Ні. Все гаразд, тату.

Герб поцілував Джонні в щоку.

— Треба йти за нею.

— Гаразд.

Герб пішов. Залишившись сам, Джонні підвівся й невпевнено прошкандибав три кроки від ліжка до крісла. Не багато. Але вже щось. Початок. Він ще дужче, ніж батько, шкодував, що так по-дурному напався на матір. Шкодував, бо в ньому дедалі більше міцніло дивне передчуття, що жити їй лишилося не довго.

2

Вживати ліки Віра перестала. Герб умовляв її, улещував, потім почав гримати. Все було марно. Віра показала йому листи від своїх «друзів у Христі», здебільшого нашкрябані карлючками й повні помилок, де всі ті люди підтримували її погляди й обіцяли молитися за неї. Одна жінка з Род-Айленду, яка також була на тій фермі у Вермонті, чекаючи кінця світу (разом зі своїм улюбленим собачкою Отісом), писала: «БОГ — ось найкраща медицина. Моли БОГА — і Він тебе зцілить, а не ті доктори, що привласнили собі БОЖУ силу, бо хто ж як не ті д-ри з допомогою диявола пустили по цьому грішному світі всякі РАКИ, і кожен, хто трапить їм під ніж, хай навіть вирізати гланди, того рано чи пізно спіткає РАК, це вже перевірено, отож проси БОГА, моли БОГА, хай Його воля стане твоєю волею, і ти зцілишся!!!»

Герб поговорив по телефону із Джонні, і другого дня Джонні подзвонив матері, вибачився за те, що був з нею грубий, і лагідно, але настійно попросив, щоб вона знов почала пити ліки, ну хоча б задля нього. Вибачення Віра прийняла, а пити ліки рішуче відмовилась. Мовляв, якщо богові завгодно, щоб вона ще пожила на цьому світі, він і сам про те подбає. А якщо він захоче прикликати її в своє царство, то таки прикличе, хай би навіть вона ковтала щодня по сотні тих пігулок. То був залізний аргумент, і Джонні міг відповісти на нього хіба тільки тезою, яку ось уже багато століть відкидають і католики, і протестанти: що бог являє свою волю не лише через дух людини, а й через її розум.