Під куполом - Кинг Стивен

Він побачив, як по галявині перед міськрадою гасає туди-сюди Генрі Моррісон, немов мисливський пес у пошуках втраченого сліду. Він кричав у мегафон, намагаючись закликати народ хоч до якогось порядку посеред хаосу. Хтось його штовхнув, і Генрі завалився навзнак. Благослови його Господь.

А ось й інші: Джордж Фредерік, Марті Арсенолт, синок Ширлзів (впізнаваний через пов'язку, яку він усе ще носив на голові), обидва брати Бові, Роджер Кіл'ян та пара інших новобранців. По широких сходах будівлі міської ради грізно спускався Фредді Дентон зі зброєю наголо. Ерні ніде не бачив Рендолфа, хоча кожний, хто не мав про нього поняття, мусив би очікувати, що саме шеф поліції очолить операцію із встановлення контролю над ситуацією, котра хиталася на межі хаосу.

Ерні мав про нього поняття. Пітер Рендолф завжди був безпорадним хвальком, і його відсутність посеред цього небуденного циркового шоу рядового Снафу^[415] аніскільки не здивувала Ерні Келверта. І не стривожила. Тривожився він тільки тим, що досі ніхто не вийшов із поліцейської дільниці, всередині якої пролунало ще кілька пострілів. Звучали вони приглушено, так, ніби з того підвалу, де тримали ув'язнених.

Несхильний зазвичай до молитов, Ерні почав молитися. Щоби ніхто з людей, котрі потоками пруть від міськради, не помітив старого за кермом фургона, який чомусь стоїть тут з увімкнутим двигуном. Щоб Джекі й Роммі вийшли звідти неушкодженими, з Барбарою й Еверетом, або хоч без них. Йому сяйнула думка, що він може просто поїхати собі звідси геть, і він злякався, наскільки ця думка принадлива.

У нього задзвонив телефон.

На мить він застиг, не певен того, що насправді це чує, а тоді зірвав з пояса слухавку. Відкривши телефон, побачив на екранчику ім'я ДЖОУНІ. Але телефонувала не його невістка; телефонувала Норрі.

— Дідуню! Ти там у порядку?

— Авжеж, так, — відповів він, дивлячись на хаос перед собою.

— Ви їх звідти визволили?

— Саме зараз все відбувається, бджілко, — промовив він, сподіваючись, що каже правду. — Я не можу балакати. Ти в безпеці? Ви уже в… у тому місці?

— Так! Дідуню, воно вночі світиться! Цей радіаційний пояс! І машини теж світилися, а потім перестали! Джулія каже, що це навряд чи небезпечно! Вона каже, що це фальшива пересторога, либонь, просто для того, щоб відлякувати людей!

«Краще б вам не покладатися на це», — подумав Ерні.

Ще два притлумлених, глухих постріли долинули з поліцейської дільниці. Когось убили в підвалі, майже напевне.

— Норрі, я не можу зараз балакати.

— Все буде добре, дідуню?

— Так, так. Я тебе люблю, Норрі.

Він склав телефон. Подумав: «Воно світиться» — і зачудувався, чи побачить він те світіння на власні очі. Чорна Гряда зовсім поряд (у маленькому містечку все поряд), але саме тепер вона здавалася такою далекою. Він поглянув на двері поліцейської дільниці, воліючи думкою пришвидшити своїх друзів. А коли вони не вийшли, він вибрався з фургона. Не міг він більше просто отак тут сидіти. Він мусив зайти всередину і сам побачити, що там відбувається.

30

Барбі побачив, як Джуніор підводить пістолет. Почув, як Джуніор каже Расті, щоб той заплющив очі. Він закричав, не думаючи, без усякої гадки, що саме збирається сказати, слова самі собою вискочили йому з глотки: «Егей! Сракоротий! Я тебе таки дістав, еге ж? Я тебе гарненько дістав!» Сміх, що прозвучав услід за цим, схожий був на сміх божевільного, котрого позбавили звичних ліків.

«Отже, це так я сміюся перед тим, як мені померти! — подумав Барбі. — Треба це запам'ятати». І від цієї думки розреготався ще дужче.

Джуніор обернувся до нього. На правому боці його обличчя відбилося здивування; ліва сторона залишалась застиглою в вищирі.

Цей його вираз нагадав Барбі якогось супернегідника, книжку про котрого він читав у дитинстві, хоча якого саме, він згадати не міг. Імовірно, якийсь із ворогів Бетмена, вони завше були найстрахолюднішими. Потім йому згадалося, як його молодший брат Венделл намагався вимовити слово «вороги», а в нього повсякчас виходили «вовоги». Це змусило його розреготатися ще дужче, ніж перше.

«Це не найгірший із тих фіналів, які могли б статися, — подумав він, просовуючи руки крізь ґрати і тицяючи Джуніору одночасно два гарненькі «факи». — Згадай Стабба з «Мобі Діка»: "Яка не випаде мені доля, я зустрічатиму її сміючись"»^[416].