Майстер і Маргарита - Булгаков Михаил

— А у вас усякі є, чи що? — понуро запитав поет, у якого цигарки скінчилися.

— То які вам до вподоби? — повторив невідомий.

— Ну, «Наша марка», — з серцем відповів Бездомний. Незнайомий негайно витяг з кишені портсигар і запропонував його Бездомному.

— «Наша марка».

І редактора й поета вразило не стільки те, що в портсигарі знайшлася саме «Наша марка», скільки сам портсигар. Він був величезний за розміром, з червоного золота, і на його покришці, коли вона відкривалася, зблиснув синім та білим сяйвом діамантовий трикутник.

Тепер літератори подумали кожен своє. Берліоз: «Ні, чужоземець!», а Бездомний: «От чортяка б його взяв! Га?»

Поет і власник портсигару запалили, а Берліоз, який не палив, відмовився.

«Треба буде йому заперечити так, — розважив Берліоз, — це правда, людина смертна, проти цього нічого не скажеш. Але річ у тім, що…»

Однак він не встиг вимовити цих слів, як заговорив чужоземець.

— Так, людина смертна, але це було б ще півбіди. Погано те, що інколи вона раптово смертна, ось у чому штука! І взагалі не спроможна сказати, що вона робитиме сьогоднішнього вечора.

«Якось безглуздо вивернуто питання…» — подумав Берліоз і заперечив:

— Ну, тут уже є перебільшення. Щодо сьогоднішнього вечора, то я більш-менш певен. Звісно, коли на Бронній мені звалиться на голову цеглина…

— Цеглина ні сіло ні впало, — значливо урвав його невідомець, — нікому й ніколи на голову не валиться. Зокрема ж вам, можу вас запевнити, вона аж ніяк не загрожує. Ви помрете іншою смертю.

— То, може, ви знаєте, якою саме? — з цілком природною іронією поцікавився Берліоз, втягуючись у якусь справді безглузду розмову. — І скажете мені?

— Охоче, — відгукнувся незнайомий. Він зміряв Берліоза поглядом, наче збирався пошити йому костюм, крізь зуби пробубонів щось на зразок: «Раз, два… Меркурій у другому домі… місяць пішов… шість — нещастя… вечір — сім…» — і голосно ще й радісно оголосив: — Вам відріжуть голову!

Бездомний дико і злостиво вирячився на невідомого зухвальця, а Берліоз спитав, криво посміхнувшись:

— А хто саме? Вороги? Інтервенти?

— Ні, — відповів співбесідник, — російська жінка, комсомолка.

— Гм… — промимрив Берліоз, роздратований неґречним жартом невідомця, — ну, це, вибачайте, малоймовірно.

— Прошу і мені вибачити, — відповів чужоземець, — але це так. Хочеться запитати вас, що ви робитимете сьогодні увечері, коли це не таємниця?

— Ніяка це не таємниця. Зараз я зайду до себе на Садову, а потім о десятій вечора в МАСОЛІТі відбудеться засідання, і я на ньому головуватиму.

— Ні, цього ні в якому разі не може бути, — твердо заперечив чужоземець.

— А то ж чому?

— Тому, — відповів чужоземець і прискаленими очима глянув угору, де, прочуваючи вечірню прохолоду, безгучно черкали небо чорні птахи, — що Аннушка вже купила олію, і не лише купила, а навіть і розлила. Отож засідання не відбудеться.

На якусь хвильку, що цілком зрозуміло, під липами запала мовчанка.

— Пробачте, — після паузи заговорив Берліоз, поглядаючи на чужоземця, який плів нісенітниці, — до чого тут олія… та ще якась Аннушка?

— Олія тут ось до чого, — раптом заговорив Бездомний, очевидячки, вирішивши оголосити непроханому співрозмовнику війну, — чи не доводилося вам, громадянине, бувати коли-небудь в лікарні для душевнохворих?

— Іване!.. — тихо скрикнув Михайло Олександрович. Але чужоземець анітрохи не образився і від душі розсміявся.

— Бував, бував, та й не раз! — вигукнув він весело, водночас не зводячи з поета неусміхненого ока. — Де я тільки не бував! Шкода лише, що я не спромігся запитати у професора, що таке шизофренія! То ви вже самі довідайтесь про це в нього, Іване Миколайовичу!

— Звідки ви знаєте, як мене звуть?

— Даруйте, Іване Миколайовичу, хто ж вас не знає? — Тут чужоземець дістав з кишені вчорашній номер «Літературної газети», де Іван Миколайович побачив на першій же сторінці своє зображення, а під ним свої власні вірші. Але доказ його слави та популярності, ще вчора такий любий поетові, зараз анітрохи його не врадував.

— Перепрошую, — сказав він, і обличчя його потьмяніло, — ви не зачекали б хвилиночку? Я хочу товаришеві кілька слів сказати.

— О, залюбки! — вигукнув невідомий. — Тут так добре під липами, а я, до речі, нікуди й не кваплюсь.

— Ось що, Михайле, — зашепотів поет, відтягнувши Берліоза вбік, — він ніякий не інтурист, а шпигун. Це російський емігрант, що перебрався до нас. Вимагай у нього документи, бо ще втече…