Майстер і Маргарита - Булгаков Михаил

— Певно, в міліцію, — відповів Іван уже не так твердо і трохи нітячись під поглядом професора.

— Прямо звідси?

— Еге ж.

— А на квартиру до себе не заїдете? — швидко попитав Стравінський.

— Та ніколи тут заїжджати! Доки я по квартирах буду їздити, він зслизне!

— Так, а що ви насамперед скажете в міліції?

— Про Понтія Пілата, — відповів Іван Миколайович, і очі йому заволокло тьмяним серпанком.

— От і славно! — вигукнув упокорений Стравінський і, обернувшись до того, хто був з борідкою, наказав: — Федоре Васильовичу, випишіть, будь ласка, громадянина Бездомного в місто. Але цю кімнату лишіть вільною, постіль можна не міняти. Через дві години громадянин Бездомний буде тут знову. Ну що ж, — звернувся він до поета, — успіху я вам бажати не буду, бо в успіх цей ані на йоту не вірю. До скорого побачення! — І він підвівся, а почет його заворушився.

— На якій підставі я знову буду тут? — збентежено спитав Іван.

Стравінський ніби чекав на це запитання, відразу сів і заговорив:

— На тій підставі, що тільки-но ви в кальсонах з’явитеся в міліцію і скажете, що бачилися з людиною, яка особисто знала Понтія Пілата, вас негайно привезуть сюди, і ви знов опинитеся в оцій самій кімнаті.

— До чого тут кальсони? — розгублено озираючись, спитав Іван.

— Головним чином, Понтій Пілат. Але й кальсони також. Ми ж бо казенну білизну з вас скинемо і віддамо вам вашу одіж. А вас приставлено сюди в кальсонах. Проте на квартиру до себе ви заїздити і не збираєтесь, хоч я і натякнув на це. Далі доточиться Пілат… і справа готова!

Від цієї миті щось дивне поробилося з Іваном Миколайовичем. Його воля наче розтріскалася, і він відчув, що заслабкий, що потребує поради.

— Так що ж робити? — спитав він цього разу нерішуче.

— Ну от і славно! — відгукнувся Стравінський. — Це найслушніше запитання. Тепер я скажу вам, що, власне, з вами трапилося. Вчора вас хтось дуже настрахав і пригнітив розповіддю про Понтія Пілата і подібними речами. І ось ви, знервований, засмиканий чоловік, пішли по місту, розказуючи про Понтія Пілата. Цілком природно, що вас мають за божевільного. Ваш рятунок зараз лише в одному — в цілковитому спокої. І вам неодмінно треба залишитися тут.

— Але ж його необхідно зловити! — уже благально вигукнув Іван.

— Гаразд, але самому ж навіщо бігати? — Викладіть на папері всі ваші підозри та обвинувачення проти цієї людини. Немає нічого простішого, як переслати вашу заяву куди слід, і коли, як ви гадаєте, ми маємо справу зі злочинцем, усе дуже швидко з’ясується. Але тільки одна умова: не напружуйте мозок і намагайтеся менше думати про Понтія Пілата. Мало що можна наговорити! Не всьому треба йняти віри.

— Зрозумів! — рішуче заявив Іван. — Прошу видати мені папір і перо.

— Видайте папір і коротенький олівець, — наказав Стравінський дебелій жінці, а Іванові мовив так: — Але сьогодні раджу не писати.

— Ні, ні, сьогодні ж, неодмінно сьогодні! — занепокоєно вигукнув Іван.

— Гаразд. Тільки не напружуйте мозок. Не вийде сьогодні, вийде завтра.

— Він утече!

— О ні, — переконано заперечив Стравінський, — він нікуди не втече, гарантую вам. І пам’ятайте, що тут у нас вам усіляко допоможуть, самі ви не впораєтеся. Ви мене чуєте? — раптом багатозначно спитав Стравінський і заволодів обома руками Івана Миколайовича. Взявши їх у свої, він довго, дивлячись Іванові просто в очі, повторював: — Вам тут допоможуть… ви чуєте мене?.. Вам тут допоможуть… Ви дістанете полегшу. Тут тихо, все спокійно… Вам тут допоможуть…

Іван Миколайович несподівано позіхнув, вираз його обличчя пом’якшав.

— Так, так, — тихо сказав він.

— Ну от і славно! — за своїм звичаєм скінчив розмову Стравінський і підвівся. — До побачення! — Він потис руку Іванові, а коли виходив, повернувся до того, що був з борідкою, і сказав: — Так, а кисень усе ж спробуйте… і ванни.

За якусь хвилинку перед Іваном не було ні Стравінського, ані почту. За ґратами у вікні, в полудневому сонці, пишався радісний і весняний бір на протилежному березі, а ближче виблискувала річка.

Розділ 9

КОРОВ’ЄВСЬКІ ВИТІВКИ

Никанор Іванович Босой, голова житлового товариства будинку № 302-біс по Садовій вулиці в Москві, де мешкав покійний Берліоз, загруз у величезних клопотах, починаючи від попередньої ночі з середи на четвер.