Майстер і Маргарита - Булгаков Михаил

На цьому місці розповідь дівчини урвалась. Анітрохи валер’янка не допомогла.

Через чверть години до ґратованої огорожі у Ваганьковому під’їхали три вантажні авта, і на них повантажився весь склад філії на чолі з завідувачем.

Тільки-но перша вантажівка, гойднувшись у воротях, виїхала в провулок, службовці, які стояли на платформах і тримали одне одного за плечі, розкрили роти, і весь провулок виповнила популярна пісня. Підхопили її в другій машині, а потім і в третій. Так і поїхали. Перехожі, швидкуючи у своїх справах, кидали на вантажні авта лише побіжні погляди, анітрохи не дивувалися, гадаючи, що це екскурсія іде за місто. їхали справді за місто, тільки не на екскурсію, а в клініку професора Стравінського.

Через півгодини зовсім збитий з плигу бухгалтер дістався до фінвидовищного сектора, сподіваючись, нарешті, позбутись казенних грошей. Навчений уже досвідом, він насамперед обережно заглянув у видовжену залу, де за матовими шибками із золотими написами сиділи службовці. Жодних ознак тривоги чи неподобства бухгалтер тут не завважив. Було тихо, як і годиться в пристойному закладі.

Василь Степанович усунув голову в те віконечко, над яким було написано: «Прийом сум», — привітався з якимсь незнайомим йому службовцем і ввічливо попрохав прибутковий ордерок.

— А вам для чого? — запитав службовець у віконечку.

Бухгалтер вразився.

— Хочу здати суму. Я з Вар’єте.

— Хвилинку, — відповів службовець і поспіхом зачинив ґратками отвір у склі.

«Дивина!» — подумав бухгалтер. Зачудування його було цілком природне. Уперше в житті він зустрівся з таким. Усім відомо, як важко одержати гроші; для такого завше можуть відшукатися перепони. Але в тридцятирічній практиці бухгалтера не було випадку, щоб хоч би хто, юридична чи приватна особа, вагалася б узяти гроші.

Але нарешті ґратки розсунулися, і бухгалтер припав до віконечка.

— А чи багато у вас? — запитав службовець.

— Двадцять одна тисяча сімсот одинадцять рублів.

— Ого! — чомусь іронічно відповів службовець і простягнув бухгалтерові зелений аркушик.

Добре знаючи форму, бухгалтер миттю заповнив ЇЇ і почав розв’язувати шворочку на пакункові. Коли він розпакував свою ношу, в очах йому замиготіло, він щось болісно пробелькотав.

Перед очима його зарябіли іноземні гроші. Тут були стосики канадських доларів, англійських фунтів, голландських гульденів, латвійських лат, естонських крон…

— Ось він, один з тих штукарів із Вар’єте! — почувся грізний голос над заціпенілим бухгалтером.

І ту ж мить Василя Степановича заарештували.

Розділ 18

НЕВДАТНІ ВІЗИТЕРИ

У той самий час, коли запопадливий бухгалтер нісся таксомотором, щоб наразитися на самописний костюм, з плацкартного вагона № 9 київського потяга, який прибув до Москви, серед інших пасажирів вийшов пристойний чоловік з маленькою фібровою валізкою в руці. Пасажир цей був не хто інший, як дядечко покійного Берліоза, Максиміліан Андрійович Поплавський, економіст-планувальник, що мешкав у Києві на колишній Інститутській вулиці. Спричинилася до приїзду Максиміліана Андрійовича одержана ним позавчора пізно ввечері телеграма такого змісту:

«Мене щойно зарізало трамваєм на Патріарших. Похорон п’ятницю, три години дня. Приїзди. Берліоз».

Максиміліан Андрійович вважався, і заслужено, одним з найрозумніших людей у Києві. Але і найрозумнішого чоловіка така телеграма здатна загнати в глухий кут. Раз людина телеграфує, що її зарізало, то цілком очевидно, що її зарізало не на смерть. Але до чого ж тоді похорон? Чи він дуже плохий і передчуває, що помре? Це ймовірно, але надзвичайно дивна ця достеменність — відки йому знати, що ховатимуть його в п’ятницю о третій годині? Дивовижна телеграма!

Проте розумні люди на те й розумні, щоб тямитися на заплутаних речах. Дуже просто. Сталася помилка, і депешу передали, перекрутивши. Слово «мене», без сумніву, потрапило сюди з іншої телеграми, замість слова «Берліоза», яке набуло вигляду «Берліоз» і опинилося в кінці телеграми. З таким виправленням зміст телеграми ставав ясним, але, безперечно, трагічним.

Коли стишився вибух горя, що вразив дружину Максиміліана Андрійовича, той негайно почав лагодитися в Москву.

Належить розкрити одну таємницю Максиміліана Андрійовича, Що й казати, йому було шкода жінчиного небожа, який загинув у розповні літ, Але, певно, як людина практична, він розумів, що якоїсь особливої потреби в його присутності на похороні немає. Та все ж таки Максиміліан Андрійович дуже квапився до Москви. В чому ж річ? В одному — у квартирі. Квартира в Москві! Це серйозно, Невідомо чому, але Київ був не до вподоби Максиміліанові Андрійовичу, і думка про переїзд до Москви так точила його останнім часом, що він навіть почав погано спати.