Майстер і Маргарита - Булгаков Михаил

Ніхто не знав, та, напевно, і не дізнається, коло чого труждалась у Москві ця жінка та з чого вона жила. Про неї було відомо тільки те, що бачити її можна було щоденно то з бідоном, то з сумкою, як то з сумкою та бідоном разом — або в гасовій крамниці, або на базарі, або в підворітті будинку, або на сходах, а найчастіше в кухні квартири № 48, де і мешкала ця Аннушка. Окрім того і більш за все було відомо, що, хоч би де вона не з’являлася, — тієї ж миті в цьому місці зчинявся скандал і що, на додачу, вона прозивалася «Чума».

Чума-Аннушка вставала чомусь дуже рано, а сьогодні щось її підняло ні світ ні зоря, на початку першої години ночі. Повернувся ключ у дверях, Аннушчин ніс вистромився з них, а потім виткнулася й вона, хряпнула за собою дверима й уже хотіла була рушити кудись, як на горішньому майданчику грюкнули двері, хтось покотився вниз сходами і, налетівши на Аннушку, відкинув її вбік, так що вона вдарилася потилицею об стіну.

— Куди ж тебе чорти несуть у самих підштаниках? — проскавуліла Аннушка, вхопившись за потилицю.

Чоловік у самій білизні, з валізою в руках і в кепці, зі стуленими очима відповів Аннушці диким сонним голосом:

— Колонка! Купорос! Лише побілити чого коштувало, — і, заплакавши, ревнув: — Геть!

Тут же він метнувся, але не далі, вниз сходами, а назад — угору, туди, де була вибита ногою економіста шибка у вікні, й через це вікно догори ногами вилетів у двір, Аннушка навіть про потилицю забула, охнула і сама рвонулась до вікна. Вона лягла животом на майданчик і висунула голову назовні, сподіваючись побачити на асфальті, освітленім надвірним ліхтарем, на смерть розплющену людину з валізою. Але на асфальті у дворі анічогісінько не було.

Лишалося гадати, що сонна дивовижа вилетіла з будинку, наче птах, не залишивши по собі жодного сліду. Аннушка перехрестилася і подумала: «Оце вже, справді, кварти-рочка номер п’ятдесят! Недарма люди кажуть!.. Оце так квартирочка!»

Не встигла вона це додумати, як двері нагорі знову хряпнули і хтось другий побіг згори. Аннушка притислася до стіни й побачила, що якийсь досить пристойний громадянин з борідкою, але з трохи поросячим, як здалося Аннушці, обличчям, шмигнув повз неї і, так само як перший, покинув дім через вікно, і знову-таки не розбившись об асфальт. Аннушка вже забула про мету свого походу і залишилася на сходах, хрестячись, охаючи і сама з собою балакаючи.

Третій, без борідки, з круглим голеним обличчям, у толстовці, вибіг згори за якусь хвильку і тим самим робом випурхнув у вікно.

На пошанування Аннушці треба сказати, що вона була допитлива і поклала ще почекати, чи не буде яких нових див. Двері нагорі знову відчинилися, і тепер згори почала спускатися ціла компанія, але не бігцем, а звичайно, як усі люди ходять. Аннушка відбігла від вікна, кинулася вниз до своїх дверей, швиденько відімкнула їх, сховалася за ними, і в залишеній нею щілинці замерехтіло її ошаленіле від цікавості око.

Хтось чи то недужий, чи, може, й здоровий, але дивний, блідий, зарослий бородою, в чорній шапочці та в якомусь халаті спускався вниз нетвердими кроками, його турботливо вела під руку якась дамочка в чорній рясі, як здалося Аннушці в напівтемряві. Дамочка чи то боса, чи то в прозорих, певне, закордонних, на клоччя подертих черевичках. Тьху ти! Що в черевичках! Таж дамочка гола! Таки ж так, рясу накинуто просто на голе тіло! «Оце так квартира!» В душі Аннушки все співало в передчутті насолоди від того, що вона розповідатиме завтра сусідам.

За дивацьки зодягнутою дамочкою слідом йшла вже зовсім гола дамочка з валізкою в руках, а коло валізи отирався чорний здоровецький котяра. Аннушка ледве вголос не верескнула, протираючи очі.

Останнім у процесії йшов, накульгуючи, невисокий чужоземець з кривим оком, без піджака, в білому фрачному жилеті й з краваткою. Вся ця компанія повз Аннушку вервечкою пройшла вниз. Тут щось стукнуло на майданчику. Почувши, що кроки стихають, Аннушка, як змія, просочилася за двері, бідон поставила коло стіни, впала животом на майданчик і почала нишпорити. В руках у неї опинилася серветка з чимось важкеньким. Очі Аннушці стали рогом, коли вона розгорнула вузлик. Аннушка до самих очей підносила коштовність, і очі ці горіли достеменно вовчим вогнем. У голові в Аннушки знявся вихор: «Знати нічого не знаю, відати нічого не відаю!.. До небожа? Чи розпилувати її на шматки?.. Камінці можна повиколупувати… І по одному камінцю: один на Петрівку, другий на Смоленський… І — знати нічого не знаю, і відати нічого не відаю!»