Майстер і Маргарита - Булгаков Михаил

— Страшно подумати, — підтвердив Бегемот.

— Так, — вів далі Коров’єв, — подиву гідних речей можна чекати з парників цього будинку, який об’єднав під своїм дахом кілька тисяч подвижників, що поклали віддати своє життя служінню Мельпомені, Полігімнії і Талії. Ти уявляєш собі, який зчиниться шарварок, коли хтось із них для початку подарує читацькому загалові «Ревізора» чи, в гіршому разі, «Євгенія Онєгіна»!

— І дуже просто, — знову-таки підтвердив Бегемот.

— Так, — продовжував Коров’єв і затурбовано підняв палець, — проте! Проте, кажу я і повторюю це — проте! Якщо на ці ніжні тепличні рослини не нападе який мікроорганізм, не підточить їх при корені, якщо вони не загниють! А таке буває з ананасами! Ой-йой-йой, як ще буває!

— До речі, — зацікавився Бегемот, просовуючи свою круглу голову в проміжок ґрат, — що це вони поробляють на веранді?

— Обідають, — пояснив Коров’єв, — додам до цього, любий мій, що тут вельми непоганий та недорогий ресторан. А я, до речі, як і кожен турист перед подальшою мандрівкою, маю хіть перекусити та випити великий кухоль холодного пива.

— І я, — відповів Бегемот, і обоє негідників затупали асфальтовою стежкою під липами просто до веранди ресторану, який не прочував біди.

Бліда та зануджена громадянка в білих шкарпеточках і в білому ж беретику з хвостиком сиділа на віденському дзиґлику біля входу на розі веранди — там, де в загородці з витких рослин було влаштовано вхідний отвір. Перед нею, на простому кухонному столі, лежала грубезна конторська книга, в яку громадянка, не знати для чого, вписувала всіх, хто заходив у ресторан. Цією саме громадянкою і було перетято шлях Коров’єву і Бегемоту.

— Ваші посвідки? — вона здивовано дивилася на пенсне Коров’єва, а ще і на примус Бегемота, і на роздертий Бегемотів лікоть.

— Приношу вам тисячу вибачень, які посвідки? — спитав Коров’єв з подивом.

— Ви — письменники? — своєю колією запитала громадянка.

— Безумовно, — гідно відповів Коров’єв.

— Ваші посвідки? — повторила громадянка.

— Красо моя… — почав ніжно Коров’єв.

— Я не краса, — урвала його мову громадянка.

— О, який жаль, — розчаровано сказав Коров’єв і вів далі: — Ну, що ж, як вам не вгодно бути красою, що було б вельми приємно, можете не бути нею. Так ось, щоб пересвідчитися в тому, що Достоєвський — письменник, невже потрібно правити з нього посвідку? Та візьміть ви перші-ліпші п’ять сторінок з першого-ліпшого його роману і без жодної там посвідки переконаєтеся, що маєте справу з письменником. Та я певен, що в нього і посвідки ніякої не було! Як ти гадаєш? — звернувся Коров’єв до Бегемота.

— Б’юсь об заклад, що не було, — відповів той, ставлячи примус на стіл коло книги й витираючи рукою піт на закіптюженому лобі.

— Ви — не Достоєвський, — сказала громадянка, яку збивав з пантелику Коров’єв.

— Ну, звідки видно, звідки видно? — відповів кіт.

— Достоєвський помер, — проказала громадянка, але якось не дуже впевнено.

— Протестую! — палко вигукнув Бегемот. — Достоєвський безсмертний!

— Ваші посвідки, громадяни, — сказала громадянка.

— Згляньтесь, це врешті смішно, — не відступався Коров’єв, — зовсім не посвідкою визначається письменник, а тим, що він пише! Звідки ви знаєте, які заміри нуртують у моїй голові? Або в цій голові? — і він показав на голову Бегемота, з якої той відразу скинув кепку, ніби для того, щоб громадянка могла краще оглянути її.

— Дайте пройти, громадяни, — вже нервуючи, сказала вона.

Коров’єв і Бегемот посторонились і пропустили якогось письменника в сірому костюмі, в літній, без краватки, білій сорочці, комір якої широко лежав на комірі піджака, і з газетою під пахвою. Письменник привітно кивнув громадянці, на ходу поставив у підсунутій йому книзі якусь закарлюку та й попрямував на веранду.

— Гай-гай, не нам, не нам, — журно заговорив Коров’єв, — а йому перепаде отой крижаний кухоль пива, про який ми, бідні блукачі, так мріяли з тобою. Становище наше безрадісне і безпорадне, і я не знаю, що діяти.

Бегемот лише гірко розвів руками і насадив кепку на круглу голову, порослу густим волоссям, яке дуже скидалось на котячу шерсть. І в цю мить негучний, але владний голос пролунав над головою громадянки:

— Пропустіть, Софіє Павлівно.

Громадянка з книгою обімліла: в зелені вхідного отвору постали білі фрачні груди і гостра клинцем борідка флібустьєра. Він привітно дивився на двох сумнівних голодранців і, навіть більше того, робив їм запрошувальні жести. Авторитет Арчибальда Арчибальдовича був річчю, яка мала значну вагу в ресторані, що він ним завідував, і Софія Павлівна покірно спитала Коров’єва: