Майстер і Маргарита - Булгаков Михаил

— Хто-хто, а вже я напевне не відмовлюсь, — сказала Марґарита, і знову її нога черкнула ногу майстра.

— Пречудово! — вигукнув Азазелло. — Оце я люблю! Раз-два і готово! Не те, що тоді в Александрівському саду!

— Ох, не нагадуйте мені, Азазелло! Я була дурна тоді. Втім, і докоряти мені суворо не слід за це — адже не кожного дня здибуєшся з нечистою силою!

— Ще б пак, — підтверджував Азазелло, — коли б кожного дня, це було б приємно!

— Мені й самій до вподоби швидкість, — говорила Марґарита збуджено, — до вподоби швидкість і голизна. Як з маузера — раз! Ох, як він стріляє, — вигукнула Марґарита, звертаючись до майстра, — сімка під подушкою і в будь-яке вічко… — Марґарита почала п’яніти, від чого очі в неї розгорілися.

— І знову-таки забув, — прокричав Азазелло, ляснувши себе по лобі, — ото забігався. Адже мессір прислав вам даруночок, — тут він звернувся саме до майстра, — пляшку вина. Майте на увазі, що це те саме вино, котре пив прокуратор Іудеї. Фалернське вино.

Цілком природно, що така унікальна річ вельми зацікавила і Марґариту і майстра. Азазелло видобув із шматка темної трунної парчі геть запліснявілий глек. Вино нюхали, розлили в склянки, дивилися крізь нього на світло, яке тьмарилося у вікні перед грозою. Бачили, як усе забарвлювалось у колір крові.

— Здоров’я Воланда! — вигукнула Марґарита, підносячи свою склянку.

Усі троє приклалися до склянок і зробили по великому ковтку. Тієї ж миті передгрозове світло почало гаснути в очах майстра, дихання йому перехопило, і він відчув, що надходить кінець. Він ще бачив, як смертельно пополотніла Марґарита, безпорадно простягаючи до нього руки, ронить голову на стіл, а потім сповзає на підлогу.

— Отруйник… — устиг ще крикнути майстер. Він хотів схопити ніж зі столу, щоб ударити ним Азазелло, але рука його безсило ковзнула по скатертині, все навколо майстра в підвалі налилося чорною барвою, а потім і зовсім зникло. Він упав навзнак і, падаючи, розсік собі шкіру на скроні об ріжок дошки бюро.

Коли отруєні затихли, Азазелло почав діяти. Передусім він метнувся у вікно і через мить був у віллі, в якій жила Марґарита Миколаївна. Завжди ретельний та акуратний Азазелло хотів пересвідчитися, чи все виконано, як слід. І все чинилося до ладу. Азазелло бачив, як понура жінка, що дожидалася повернення чоловіка, вийшла зі своєї спальні, нагло зблідла, схопилася за серце і, скрикнувши безпорадно:

— Наташо! Хто-небудь… до мене! — упала на підлог серед вітальні, не дійшовши до кабінету.

— Все гаразд, — сказав Азазелло.

За мить він був коло повержених коханців. Марґарита лежала, уткнувшись обличчям у килимок. Своїми залізними руками Азазелло повернув її мов ляльку до себе і вгледівся в неї. На його очах обличчя отруєної мінялося. Навіть у навальних передгрозових сутінках видно було, як щезає її тимчасова відьомська зизоокість і жорстокість і буйність рис. Обличчя покійної просвітліло і, нарешті, злагідніло, а вищир її став не хижим, а просто жіночим страдницьким вищиром. Тоді Азазелло розціпив їй білі зуби й улив у рот кілька крапель того самого вина, яким її отруїв. Марґарита зітхнула, почала підводитися без допомоги Азазелло, сіла й слабо запитала:

— За що, Азазелло, за що? Що ви поробили зі мною?

Вона побачила майстра, який лежав долі, здригнулася й прошептала:

— Такого я не чекала… вбивця!

— Та ні, ні, — відповів Азазелло, — зараз він зведеться. О, чом ви такі нервові?

Марґарита повірила йому відразу, настільки переконливим був голос рудого демона. Вона схопилася на рівні ноги, дужа і жвава, допомогла напоїти недужого вином. Розплющивши очі, той глянув похмуро і з ненавистю повторив своє останнє слово:

— Отруйник…

— Ах! Образа — ось звичайна винагорода за хорошу роботу, — відповів Азазелло. — Невже ви сліпі? Та прозрівайте мерщій.

Тут майстер звівся на ноги, розглянувся поглядом живим і світлим і запитав:

— Що означає це нове?

— Воно означає, — відповів Азазелло, — що нам час та ще й пора. Вже гримить гроза, ви чуєте? Тьмариться. Коні басують, здригається маленький сад. Прощайтеся з підвалом, прощайтеся швидше.

— А, розумію, — сказав майстер, озираючись, — ви нас убили, ми мертві. Ох, як це розумно! Як вчасно! Тепер я збагнув усе.

— Ой, змилуйтеся, — відповів Азазелло, — чи вас я оце чую? Таж ваша подруга називає вас майстром, таж ви мислите, як же ви можете бути мертвим? Хіба для того, щоб вважати себе живим, треба неодмінно сидіти в підвалі, маючи на собі сорочку і лікарняні кальсони? Це смішно!..