Майстер і Маргарита - Булгаков Михаил

Вершники зупинили своїх коней.

— Ваш роман прочитали, — заговорив Воланд, обертаючись до майстра, — і сказали лише одне, що він, на жаль, незакінчений. Так ось, мені захотілося показати вам вашого героя. Близько двох тисяч років сидить він на цій площині й спить, але, коли сходить повен місяць, як бачите, його мордує безсоння. Воно не дає спокою не лише йому, але й вірному його сторожу, собаці. Якщо правда, що боягузтво — найгірший з пороків, то, мабуть, собака непричетний до нього. Єдине, чого боявся хоробрий пес, це грози. Ну що ж, той, хто любить, повинен поділяти долю того, кого він любить.

— Що він проказує? — спитала Марґарита, і на її цілком спокійне обличчя ліг серпанок співчуття.

— Він проказує, — пролунав голос Воланда, — одне і те саме. Він каже, що і при місяці йому нема спокою, що в нього препогана посада. Так говорить він завжди, коли не спить, а коли спить, то бачить одне й те саме — місячну дорогу, і поривається йти нею й розмовляти з арештантом Га-Ноцрі, позаяк, він твердить, чогось не договорив тоді, давно, чотирнадцятого числа весняного місяця нісану. Та ба, на цю дорогу йому вийти чомусь не стає снаги, і до нього ніхто не приходить. Тоді, що ж робитимеш, мусить він розмовляти сам з собою. Втім, заради якогось різноманіття, він до своєї мови про місяць часто додає, що найдужче за все на світі ненавидить він своє безсмертя і нечувану славу. Він твердить, що охоче проміняв би свою долю на долю лахмітника і волоцюги Левія Матвія.

— Дванадцять тисяч місяців за один місяць колись-то, чи не забагато це? — спитала Марґарита.

— Повторюється історія з Фрідою? — сказав Воланд. — Але, Марґарито, тут не клопочіться. Все буде гаразд, на цьому зведено світ.

— Відпустіть його, — раптом пронизливо скрикнула Марґарита так, як колись кричала, коли була відьмою, і від цього крику зірвався камінь у горах і полетів прискалками в безодню, виповнюючи гори гуркотом. Але Марґарита не могла б сказати, чи був це гуркіт обвалу чи гримотіння сатанинського реготу. Хоч би там що, Воланд сміявся, зиркаючи на Марґариту, і казав:

— Не треба кричати в горах, він усе одно призвичаївся до обвалів, і це його не розбуркає. Вам не треба просити за нього, Марґарито, бо за нього вже просив той, з ким він так прагне розмовляти. — Тут Воланд знову повернувся до майстра і сказав: — Ну що ж, тепер ваш роман ви можете закінчити однією фразою!

Майстер наче цього чекав уже, поки стояв нерушно і дивився на прокуратора, що сидів. Він склав руки рупором і гукнув так, що луна поскакала безлюдними та безлісими горами:

— Вільний! Вільний! Він чекає на тебе!

Гори перетворили голос майстра на грім, і цей таки грім їх зруйнував. Прокляті скелясті стіни упали. Залишилася тільки площинка з кам’яним кріслом. Над чорною безоднею, в яку занурилися стрімчаки, загорівся неозорий город з сяючими ідолами, що царювали над ним поверх розбуялого за багато тисяч цих місяців саду. Просто до цього саду пролягла місячна дорога, що на неї так довго чекав прокуратор, і перший по ній кинувся бігти гостровухий пес. Чоловік у білому плащі з кривавим підбоєм устав з крісла і щось прокричав хрипким зірваним голосом. Не можна було дібрати, плаче він, а чи сміється, і що він кричить. Видно було тільки, що слідом за своїм вірним сторожем місячною дорогою бігцем порвався і він.

— Мені туди, за ним? — попитав занепокоєно майстер, смикнувши повіддя.

— Ні, — відповів Воланд, — нащо гнатися слідами того, що вже дійшло кінця?

— Отож туди? — спитав майстер, обернувся і вказав назад, туди, де зіткалось у затиллі щойно облишене місто з монастирськими цяцькованими вежами, з розбитим на скалки сонцем у шибках.

— Також ні, — відповів Воланд, і голос його загус і потік над бескиддям, — романтичний майстре! Той, кого так жадає бачити вигаданий вами герой, котрого ви самі щойно відпустили, прочитав ваш роман. — Тут Воланд повернувся до Марґарити: — Марґарито Миколаївно! Не можна не вірити в те, що ви прагли вимудрувати майстрові найкраще майбуття, але, далебі, те, що я пропоную вам, і те, про що просив Ієшуа за вас же, за вас, — ще краще! Лишіть їх удвох, — говорив Воланд, хилячись зі свого сідла до сідла майстра і показуючи вслід даленіючому прокураторові, — не будемо їм заважати. І, може, вони до чогось домовляться. — Тут Воланд махнув рукою в бік Єршалаїма, і він загас.

— І там також, — Воланд показав назад, — що робити вам у підвальчику? — Тут погасло поламане в шибках сонце. — Навіщо? — вів далі Воланд переконливо й м’яко. — О, тричі романтичний майстре, невже ви не хочете за дня гуляти зі своєю подругою під вишнями, що починають зацвітати, а ввечері слухати музику Шуберта? Невже вам не буде приємно писати при свічках гусячим пером? Невже ви не хочете, як той Фауст, сидіти над ретортою, сподіваючись, що вам випаде виліпити нового гомункула? Туди, туди! Там чекає вже на вас дім і старий слуга, свічки вже горять, а незабаром вони згаснуть, бо ви негайно зустрінете світанок. Цією дорогою, майстре, цією! Прощавайте! Мені пора!