Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

— Подати вам руку, сер? Зараз почнеться злива, ви б краще зайшли досередини.

— Дайте мені спокій, — була відповідь. Джон пішов, не помітивши мене. Містер Рочестер спробував походити, та дарма: надто непевні були його кроки. Він навпомацки знайшов дорогу до будинку й, зайшовши, зачинив двері.

Тоді я підійшла до дверей і постукала. Відчинила Джонова жінка.

— Добрий вечір, Мері, — привіталася я. Вона відсахнулась, ніби побачила привида, але я її заспокоїла. На її поквапливі слова: «То це справді ви, міс, добулись до цієї глушини такої пізньої пори?» — я лише стиснула їй руку і пішла за нею до кухні, де вже сидів Джон біля гарячої груби. Я пояснила їм кількома словами, що мені відомо про все, що сталося, відколи я покинула Торнфілд, і додала, що я приїхала навідати містера Рочестера. Я попросила Джона піти до сторожки, біля якої я відпустила фаетон, і принести звідти мою валізку, потім, знімаючи капелюшок і шаль, спитала в Мері, чи не змогла б я переночувати в садибі, і діставши відповідь, що хоча влаштувати це нелегко, але все ж можливо, сказала їй, що зостаюся. Саме цієї миті з вітальні почувся дзвінок.

— Коли ви зайдете, — мовила я, — то скажете господареві, що з ним хоче говорити одна людина — тільки не називайте мене.

— Не думаю, що господар схоче вас прийняти, — відповіла вона. — Він нікого не приймає.

Коли вона повернулася, я спитала, що він сказав.

— Він питає, хто ви й за яким ділом прийшли, — відповіла вона; потім налила в склянку води й поставила її на тацю разом із кількома свічками.

— То він велів оце принести? — запитала я.

— Так, він завжди загадує вносити свічки, коли темно, хоч нічого не бачить.

— Дайте мені тацю, я її сама понесу.

Я взяла тацю в неї з рук, вона показала, де двері до вітальні. Таця тряслася у мене в руках, вода хлюпала зі склянки. Серце несамовито й гучно калатало в грудях. Мері відчинила мені двері й зачинила їх за мною.

Вітальня видавалась похмурою, в каміні ледь жевріла купка жару; а над ним, прихилившись головою до високого старомодного каміна, стояв сліпий господар маєтку. Збоку, трохи оддалік, ніби остерігаючись, щоб господар ненароком не наступив на нього, лежав, згорнувшись клубочком, його старий пес Пілот. Коли я увійшла, Пілот нашорошив вуха, а потім, заскавулівши, підхопився й кинувся до мене. Він мало не вибив з моїх рук таці. Я поставила її на стіл, погладила його й пошепки мовила: «Тихо, Пілоте!» Містер Рочестер мимоволі повернув голову, щоб подивитися, що то за шурхіт, але, нічого не побачивши, одвернувся й зітхнув.

— Дайте мені води, Мері, — сказав він.

Я підійшла до нього, несучи склянку, де води залишилась тільки половина. Пілот ішов за мною, все ще не можучи заспокоїтись.

— Що там таке? — спитав містер Рочестер.

— Тихо, Пілоте! — знову сказала я.

Він на мить затримав склянку, несучи її до губ, і, здавалось, прислухався, потім випив воду й поставив склянку на стіл.

— Це ви, Мері?

— Мері на кухні, — відповіла я.

Він швидким порухом простяг руку, та, не бачивши, де я стою, не досяг до мене.

— Хто це? Хто це? — спитав він, силкуючись щось побачити своїми незрячими очима, — та все дарма! — Кажіть! Озвіться! — наказав він голосно і владно.

— Хочете ще води, сер? Я розхлюпала половину, несучи її сюди, — мовила я.

— Хто це? Що це? Хто це говорить?

— Пілот упізнав мене, Джон і Мері знають, що я тут. Я приїхала сьогодні ввечері.

— Великий Боже! Яка омана! Яке солодке безумство охопило мене?

— Не омана і не безумство: ваш розум, сер, надто сильний проти омани, а ваше здоров'я — проти безумства.

— А де ж та, що промовляє? Чи це, може, тільки голос? О! Я вас неспроможний побачити, але я повинен вас торкнутись, а то в мене стане серце або розколеться голова. Байдуже, що ви, хто ви, дозвольте мені діткнутися вас — а то мені не жити! Він повів рукою перед собою навпомацки. Я схопила її і стисла обома своїми руками.

— Справді, це її пальці! — вигукнув він. — її маленькі ніжні пальчики! А якщо це так, то десь тут і вона сама.

Дужа рука звільнилася з полону, він схопив мене за руку, за плече, за шию, за стан, обняв мене й пригорнув до себе.

— Невже це Джейн? Чи хто це? її постать, зріст...

— І її голос, — додала я. — Вона вся тут, і її серце також. Хай благословить вас Господь, сер! Я така щаслива, що знову з вами.

— Джейн Ейр! Джейн Ейр! — тільки й мовив він.

— Так, мій любий господарю, я Джейн Ейр. Я вас знайшла й вернулася до вас.