Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

— Справді? Власною особою? Моя Джейн жива?

— Ви ж торкаєтесь до мене, сер, ви тримаєте мене, і то міцно — я не холодна, як мертвець, і не порожня, як повітря, правда?

— Моя кохана жива! Це справді її руки, справді її риси! Це занадто велике щастя після стількох знегод. Це сон — один з тих снів, В яких я пригортав її до мого серця, як оце тепер, і цілував її, ось так, — і відчував, що вона мене кохає, і вірив, що вона мене вже не покине.

— Я ніколи вас більше не покину, сер.

— «Ніколи не покину», — каже видиво? Але я прокидався, і все завжди оберталося порожньою химерою: я знов лишався невтішним і покинутим, а моє життя — темним,

самотнім, безнадійним, моя душа мучилась спрагою і не могла її вгамувати, моє серце вмирало з голоду і не могло знайти поживи. Лагідне, ніжне видиво, яке я тепер тримаю в руках, ти так само відлетиш, як повідлітали й твої сестри; тільки ж поцілуй мене, перше ніж зникнути, обійми мене, Джейн.

— Ось вам, сер, ось!

Я притулилась устами до його колись блискучих, а нині згаслих очей, я відгорнула йому чуба з високого чола й поцілувала його. Раптом він стрепенувся: його охопила певність, що це все не сон, а дійсність.

— Це ти, Джейн, правда? То, виходить, ти до мене вернулася?

— Так.

— І ти не лежиш мертва десь у рову чи на дні річки? Ти не стражденна вигнанка між чужими людьми?

— Ні, сер, тепер я незалежна жінка.

— Незалежна? Як це розуміти, Джейн?

— Мій дядько, що жив на Мадейрі, вмер, одписавши мені п'ять тисяч фунтів.

— О, це досить схоже на дійсність — і це таки дійсність! — вигукнув він. — Таке мені не могло приснитися. До того ж я чую її незвичайний голос, такий захоплений, радісний і водночас лагідний: він бадьорить моє зів'яле серце, він надихає його життям. То як це, Дженет? Ти незалежна жінка? Багата жінка?

— Досить багата, сер. Якщо ви не дозволите мені жити з вами, я зможу побудувати собі будинок поруч, і ввечері, коли вам захочеться побути в товаристві, ви прийдете посидіти в моїй вітальні.

— Та якщо ти тепер багата, Джейн, то, напевне, маєш друзів, які про тебе піклуються і не дозволять тобі присвятити себе сліпому каліці, правда ж?

— Я вже вам сказала, сер, що я незалежна й багата. Тепер я сама собі пані.

— І ти залишишся зі мною?

— Звичайно, якщо ви не будете заперечувати. Я буду вам сусідкою, нянькою, економкою. Ось я бачу, ви самотній, тож буду вам за товаришку, буду вам читати, гуляти з вами, сидіти біля вас, служити вам, буду вашими очима й руками. Киньте сумувати, мій любий господарю, ви не зостанетесь у самотині, скільки й віку мого.

Він не відповів, тільки споважнів і замислився. Потім зітхнув, розтулив був уста, ніби хотів заговорити, і стулив їх знову. Мені стало трохи ніяково. Мабуть, я надто швидко переступила умовності, і він, як і Сент Джон, вражений моїми нерозважними словами? Насправді я сказала так, бувши певна, що він проситиме мене вийти за нього заміж: ця не висловлена навіть у думці певність, що він зразу назве мене своєю, й спонукала мене до такого. Та жоден натяк не вихопився з його уст, його лице дедалі похмурнішало, і я раптом подумала, що, може, помилилась і поставила себе в дурне становище; тож я почала лагідно вивільнятись із його обіймів, однак він ще дужче притис мене до себе.

— Ні, ні, Джейн, не йди від мене! Ні! Я тебе почув, доторкнувся, втішився твоєю присутністю, твоїми заспокійливими словами і тепер не можу відмовитись від цих радощів. Мені мало чого лишилося в житті. Ти повинна бути зі мною. Хай з мене сміються, називають мене шаленим, себелюбним — що мені до того! Сама моя душа прагне тебе. Або вона буде вдоволена, або ж вчинить смертну помсту над своєю оболонкою.

— Сер, я вже сказала, що зостануся з вами.

— Воно-то так, але ти маєш на увазі одне, а я інше. Ти, може, й зважишся бути коло мене, прислуговувати мені, як нянька (бо ж у тебе щире серце й великодушна вдача, і ти можеш принести себе в жертву тим, кого жалієш), і цього, безперечно, мало б мені вистачати.

Мабуть, мені тепер доведеться вдовольнитися тільки батьківськими почуттями до тебе, правда? Ну-бо, відповідай!

— Я готова думати так, як ви захочете, сер: я рада бути вам нянькою, якщо вам так більше до вподоби.

— Тільки ж ти не зможеш повік бути моєю нянькою, Дженет; ти молода й, звісно, колись вийдеш заміж.

— А я про заміжжя не думаю.

— Треба думати, Дженет. Якби я був такий, як колись, то спробував би примусити тебе думати про це, але ж... така незряча колода!