Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

— Сьогодні мені хочеться поговорити з кимось по щирості, — знову сказав він, — тим-то я й послав по вас: камін і канделябри для мене товариство непідхоже, так само й Пілот — ніхто з них не вміє говорити. Адель трішечки краща, але й вона не годиться за співрозмовницю, так само як і місіс Фейрфакс. От ви, я впевнений, мене влаштуєте, з вашого дозволу, звичайно. Ви зацікавили мене того вечора, коли я вас уперше сюди запросив. Відтоді я про вас майже забув: вас витіснили з моєї голови інші думки. Але сьогодні я вирішив трохи спочити, прогнати все надокучливе й залишити тільки приємне. Мені цікаво скласти про вас докладнішу думку, дізнатись щось більше. Тож говоріть.

Але я тільки всміхнулася — і то не вельми лагідно чи покірно.

— Говоріть, — наполягав він.

— Про що, сер?

— Та про що хочете. Я полишаю вам і вибір теми, і спосіб її викладення.

Я сиділа й мовчала. «Якщо він сподівається, що я говоритиму, аби тільки патякати, то побачить, що справа не варта заходу», — подумала я.

— Ви що, німа, міс Ейр?

Я мовчала далі. Він ледь нахилив голову до мене й якимсь дивним гострим поглядом заглянув мені глибоко в очі.

— Не хочете? — спитав він. — І, певне, ще й розсердились. Що ж, цілком слушно. Я висловив своє прохання в безглуздій, майже нахабній формі. Перепрошую, міс Ейр.

Так от, знайте раз і назавжди: я не збираюсь обходитись із вами як із своєю підлеглою, цебто я хотів сказати, що претендую тільки на ту перевагу, яку мені дають двадцять років різниці віку між нами і ціле сторіччя життєвого досвіду. Це цілком законно, et j'y tiens, — сказала б Адель. Отже, виходячи тільки з цієї єдиної переваги, я просив би вас зробити таку ласку й трошки поговорити зі мною, щоб відвернути мене від того, що мучить і отруює мою душу, мов той іржавий цвях.

Він ласкаво пояснив мені все, попросив вибачення, і я не могла не відгукнутися на його слова.

— Авжеж, я залюбки розважу вас, сер, якщо зможу, тільки ж з якої теми почати? Я не знаю, що вас цікавить? Питайте мене про щось, а я вже спробую вам відповісти.

— Тоді найперше скажіть: ви згодні з тим, що я маю право бути дещо владним, різким, а подеколи, може, й надмірно вимогливим, виходячи з вищезгадуваних засад, а саме, що за віком я можу бути вам за батька і що я тяжко здобував життєвий досвід, спілкуючись із людьми різних народів і обійшовши півсвіту, поки ви жили в одному місці з тими ж самими людьми?

— Робіть, як вважаєте слушним, сер.

— Це не відповідь, тобто досить прикра відповідь, бо вона дуже ухильна. Відповідайте ясніше.

— Не думаю, сер, що ви маєте право наказувати мені тільки тому, що старші за мене, чи тому, що побачили більше світу, ніж я. Претендуючи на такі переваги, ви повинні враховувати й те, чого саме вас навчили літа й досвід.

— Гм! Добре сказано. Однак я цього не беру до уваги, бо я нічого не навчився, а коли й навчився, то тільки поганого. В такому разі, полишаючи на боці переваги, ви все ж повинні погодитись виконувати час від часу мої накази, не почуваючись ображеною за владний тон. Добре?

Я всміхнулась, бо подумала, що містер Рочестер таки чудний чоловік: він, певно, зовсім забув, що платить мені тридцять фунтів щорічно за те, щоб я виконувала його накази.

— Дуже добре, що ви всміхаєтеся, — зауважив він, упіймавши мій вираз, — але треба ще й говорити.

— Я оце подумала, сер, що мало якому хазяїну спаде на думку спитати свою підлеглу, якій він платить гроші, чи вона не ображена його наказом.

— Свою підлеглу, якій він платить гроші? То ви моя підлегла? А я й забув про вашу платню! Гаразд, тоді, виходячи з цієї меркантильної засади, чи не погодитесь, щоб я трохи вас подратував?

— Погоджуся, сер, але не через цю засаду, а тому, що ви геть забули про гроші і вам не байдуже, як сприймає ваша підлегла свою підлеглість. Так, я охоче погоджуюсь.

— І ви пристаєте на те, щоб я відкинув численні заведені фрази і форми чемності, і не вважатимете це за зухвальство з мого боку?

— Я певна, сер, що ніколи не переплутаю невимушеність із зухвальством: перше мені до вподоби, на друге не погодиться жодна вільнонароджена істота — навіть за гроші.

— Дурниці! Більшість вільнонароджених істот пристане за гроші на що завгодно, тож краще говоріть тільки про себе й не кидайтесь словами про речі, в яких анічогісінько не тямите. Щоправда, в душі я тисну вам руку за вашу відповідь, хоч вона й неправильна, а так само за те, як ви відповіли. Ви говорили щиро й відверто, таке почуєш не часто — навпаки, показна люб'язність, холодність або ж безглузде прикре перекручення — звичайна винагорода за чиєсь щиросердя. Із трьох тисяч ґувернанток, мабуть, і три не відповіли б мені так, як оце ви. Та я не маю наміру лестити вам: якщо ви тільки вдались іншою, ніж переважна більшість, — це ще не ваша заслуга. Такою вас створила природа. Але я надто поспішаю з висновками: ви ще можете виявитись не кращою за інших, у вас ще можуть ховатись нестерпні вади у противагу кільком хорошим рисам.