Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

Карета спинилась, як я того й сподівався, проти парадних дверей, і моя пристрасть (цей вислів саме підхожий до оперної актриси) ступила на землю. Хоч вона й була закутана в плащ, — до речі, зовсім зайвий у такий теплий червневий вечір, — я відразу її впізнав по маленькій ніжці, що висунулася з-під сукні, коли вона стрибала додолу. Перехилившись через поруччя, я вже хотів був прошепотіти: “Моn ange”, — так тихо, ясна річ, щоб мене почула тільки кохана, — коли раптом слідом за нею з'явилася ще одна постать, також закутана в плащ, однак на ногах у неї, коли вона рушила, задзвеніли остроги, а на голові, що пропливла попід склепінням під'їзду, був капелюх.

Ви ніколи не відчували ревнощів, міс Ейр? Звісно, ні, не слід було вас і питати, адже ви ніколи не знали кохання. Вам іще доведеться пережити ці почуття; поки що ваша душа спить, і потрібен поштовх, щоб її розбудити. Ви гадаєте, що все життя минає спокійно, як досі минала ваша юність. Пливучи з зав'язаними очима й заткнутими вухами, ви не бачите гострих порогів, що ними наїжився потік, і не чуєте бурхливих хвиль, які з ревом розбиваються об них. Та я скажу вам — і ви візьміть мої слова до уваги — якогось дня ви опинитесь перед вузькою скелястою ущелиною, де життєвий потік завирує, забурхає, зареве й зашумує, і або вас розтрощить на друзки об скелі, або ж підніме й перенесе на велетенському валі в тихішу течію, як, скажімо, переніс мене.

Я люблю такий день, люблю оце свинцево-сіре небо, понурий і закляклий від морозу світ. Я люблю Торнфілд, його старовину, його відлюдний затишок, старі дерева з гайворонням, кущі ґлоду, сірий фасад будинку та обриси темних вікон, в яких відбивається металеве небесне склепіння. І все ж як довго я ненавидів саму тільки думку про нього, обходив його як зачумлене місце. Як я й досі його ненавиджу... Він замовк, зціпивши зуби, став і тупнув ногою об мерзлу землю. Здавалося, його скувала якась ненависна думка, і то так сильно, що він не міг зрушити з місця. Ми саме піднімались алеєю, коли він отак спішився. Перед нами здіймався Торнфілд-хол. Звівши очі до зубців, містер Рочестер метнув туди такий страшний погляд, якого я не бачила в нього ні доти, ні згодом. Здавалось, у тих великих очах під чорними бровами зчепились між собою не на життя, а на смерть страждання, сором, гнів, нетерпіння, презирство й ненависть. Закипіла люта боротьба, та врешті перемогло інше почуття — з очей прозирнуло щось жорстоке, цинічне, свавільне й рішуче; воно погамувало його шалений порив і повернуло йому спокій. Містер Рочестер озвався знову:

— Я на якусь хвилю замовк, міс Ейр, бо сперечався з своєю долею. Вона стояла он там, під буковим деревом, — відьма, схожа на ту, що явилась Макбетові в Форесі. «Ти любиш Торнфілд? — запитала вона, підносячи догори пальця, а потім написала в повітрі зловісні слова, що пробігли фасадом між верхнім і нижнім рядом вікон. — То й люби його, якщо зможеш! Люби, якщо посмієш!» — «Я буду його любити, — відповів я.

— І посмію любити». І дотримаю свого слова, — додав він похмуро. — Я здолаю всі

перешкоди до щастя й добра, так, добра! Я хочу стати кращою людиною, ніж був досі, ніж є тепер; і як Йов здолав усі кривди, що йому чинив сатана, так я здолаю ті перешкоди, що їх інші мають за залізо й сталь, а я вважатиму за солому й трухляву деревину.

Тут до нього підбігла Адель з воланом.

— Геть! — різко вигукнув він. — Грайся собі десь там, дитино, або йди до Софі! Ми мовчки пішли далі, і я насмілилась нагадати йому те місце, на якому він так круто звернув на іншу тему.

— І ви пішли з балкона, сер, — запитала я, — коли мадемуазель Варане з'явилася в кімнаті?

Я була майже певна, що він дасть різку відповідь на таке невчасне запитання, але сталось навпаки: пробудившися з понурої задуми, він звернув погляд на мене, і його лице проясніло.

— О, я забув про Селіну! Отже, слухайте далі. Коли я побачив свою чарівницю в супроводі кавалера, мені здалося, що я чую біля себе сичання і що зеленоока, згорнена в кільце змія ревнощів, піднявшись з осяяного місяцем балкона, ковзнула мені під жилет і за якусь мить пробралась у самісіньке серце. Дивно! — раптом вигукнув він, знов одбігаючи від теми. — Дивно, що я вибрав довіреною особою саме вас. А ще дивніше, що ви спокійно мене слухаєте, ніби це найзвичайніша в світі річ, коли такий, як я, пройдисвіт розповідає про свої пригоди з оперними танцівницями-коханками недосвідченій дівчинці, як оце ви! Але останнє цілком пояснює перше; як я вже сказав, ви, така поважна, спокійна й тактовна, створені для того, щоб вислухувати чужі таємниці. Крім того, я знаю, яку душу я обрав собі для спілкування, знаю, — вона не заразиться від мене; у вас своєрідний, незвичайний розум. На щастя, я не маю замірів доводити його до згуби, а якби й мав, то він би не здався на мої підступи. Що більше я з вами розмовляю, то краще: я не можу вас згубити, а ви, дивись, ще й зцілите мене.