Майстер і Маргарита - Булгаков Михаил

Вусатий худий візник підлетів до першої роздягнутої і з розгону присадив кістляву розбиту коняку. Обличчя вусаня радісно шкірилося.

Римський стукнув себе кулаком по голові, плюнув і відскочив од вікна.

Він посидів якийсь час за столом, прислухаючись до вулиці. Посвисти в різних місцях досягли найбільшої сили, а потім почали вщухати. Скандал, Римському на подив, зліквідувався якось неждано швидко.

Наставала пора діяти, доводилося пити гірку чашу відповідальності. Апарати було полагоджено під час третього відділення, треба було телефонувати, повідомляти про те, що сталося, просити допомоги, вибріхуватися, валити все на Лиходєєва, вигороджувати самого себе і таке подібне. Тьху ти, дияволе!

Двічі знервований директор клав руку на телефон і двічі її відсмикував. І нагло в мертвій тиші кабінету сам апарат вибухнув дзеленчанням просто в лице фіндиректорові, а той здригнувся і похолов. «Таж у мене добряче розходилися нерви!» — подумав він і підняв рурку. Ту ж мить він сахнувся від неї і побілів, як крейда. Тихий, водночас улазливий і розпусний жіночий голос шепнув у рурку:

— Не дзвони, Римський, нікуди, зле буде…

Телефон тієї ж миті опустів. Відчуваючи мурашки по спині, фіндиректор поклав рурку і озирнувся чомусь на вікно за своєю спиною. Крізь негусте та ще мало вкрите листом гілля клена він побачив місяць, що перебігав прозору хмарку. Чомусь прикипівши поглядом до гілля, Римський дивився на нього, і що довше дивився, то дужче й дужче проймався страхом.

Через силу фіндиректор відвернувся нарешті від місячного вікна і підвівся. Про те, щоб телефонувати, не могло бути й мови, тепер фіндиректор думав лише про одне — як би швидше забратись з театру.

Він прислухався: споруда театру німувала. Римський збагнув, що він давно сам-один на всенькому другому поверсі, й дитячий непереборний страх опосів його на цю гадку. Він без трепету не міг подумати, що йому доведеться зараз іти одному порожніми коридорами і спускатися сходами. Він гарячково схопив зі столу гіпнотизерські червінці, заховав їх у портфель і кашлянув, щоби хоч на дрібку збадьоритись. Кашель вийшов хрипкуватий, слабкий.

І тут йому здалося, що з-під дверей кабінету потягло раптом гнилуватою вогкістю. Дрож пройшов по спині фін-директора. До того ще неждано клацнув годинник і почав вибивати північ. І навіть бамкання годинника викликало у фіндиректора тремтіння. Але остаточно його серце упало, коли він почув, що в замкові дверей тихенько повертається англійський ключ. Вчепившись у портфель вологими, холодними руками, фіндиректор відчував, що, коли ще трохи потриває цей шерхіт у щілині, він не втримається і пронизливо закричить.

Нарешті двері піддалися чиїмсь зусиллям, розчинилися, і в кабінет безгучно увійшов Варенуха. Римський, як стояв, так і сів у крісло, бо ноги йому підігнулися. Набравши повітря в груди, він усміхнувся якось запобігливо і тихо мовив:

— Боже, як ти мене налякав…

Так, ця нагла поява могла перелякати хоч кого, та все ж таки вона була й великою радістю: проглянув принаймні один кінчик у цій заплутаній справі.

— Ну, говори ж мерщій! Ну! Ну! — прохрипів Римський, хапаючись за цей кінчик. — Що це все означає?!

— Вибач, будь ласка, — глухим голосом відгукнувся прибулець, зачиняючи двері, — я думав, що ти вже пішов.

І Варенуха, не скидаючи кепки, пройшов до крісла і сів по другий бік столу.

Слід сказати, що у відповіді Варенухи проглянула невеличка химерність, яка відразу шпигнула фіндиректора, який у чутливості своїй міг позмагатися з сейсмографом будь-якої з найкращих станцій світу. Як же так? Нащо ж Варенуха йшов у кабінет фіндиректора, якщо вважав, що там його немає? Адже в нього є свій кабінет. Це — раз. А друге: яким би входом Варенуха не увійшов у будинок, він неодмінно мав перестріти котрогось із нічних чергових, а тих усіх було звідомлено, що Григорій Данилович на певний час затримається у своєму кабінеті.

Але довго над цією химерністю фіндиректор не роздумував. Не до того було.

— Чому ж ти не зателефонував? Що означає вся оця нісенітниця з Ялтою?

— Ну, те, що я й казав, — прицмокнувши, наче йому болів зуб, відповів адміністратор. — Знайшли його в корчмі в Пушкіні.

— Як у Пушкіні?! Це під Москвою? А телеграми з Ялти?!

— Яка там, у лисого, Ялта! Напоїв пушкінського телеграфіста, і почали вдвох колобродити, серед іншого посилати телеграми з позначкою «Ялта».