Майстер і Маргарита - Булгаков Михаил

— Ви бачите? Бачите?! Нема його! Нема! Поверніть його, поверніть!

Тут у двері кабінету хтось поткнувся, охнув і вилетів геть. Бухгалтер відчув, що ноги йому тремтять, і сів на краєчок стільця, але не забув підняти портфеля. Анна Річардівна стрибала довкола бухгалтера, терзаючи його піджак, і скрикувала:

— Я завжди, завжди зупиняла його, коли він сипав чортами! От і досипався! — Тут красуня підбігла до письмового стола і музикальним ніжним голосом, трохи гундосим від плачу, вигукнула: — Прошо! Де ви?

— Хто вам тут «Проша»? — спитав бундючно костюм, ще глибше відкидаючись у кріслі.

— Не пізнає! Мене не впізнає! Ви розумієте! — пороснула слізьми секретарка.

— Попрошу не ридати в кабінеті! — вже з серцем сказав дратівливий костюм у смужечку і рукавом підтягнув до себе свіжий стос паперів, виразно наміряючись поставити на них резолюції.

— Ні, несила бачити таке, ні, не можу! — заволала Анна Річардівна і вибігла в секретарську, а за нею кулею вилетів і бухгалтер.

— Уявіть собі, сиджу, — розповідала, тремтячи від збудження, Анна Річардівна, знов учепившись у рукав бухгалтера, — і заходить кіт. Чорний, здоровенний, як бегемот. Я, певно, кричу йому «тпрусь!» Він — драла, а замість нього увіходить товстун, також з котячою якоюсь пикою, і каже: «Що ж це ви, громадяночко, відвідувачам «тпрусь!» кричите?» — і простісінько шмиг до Прохора Петровича, я, певно, за ним, кричу: «Ви з глузду з’їхали?» А він, нахаба, уявіть, просто до Прохора Петровича і сідає навпроти нього в крісло! Ну, той… він — делікатний душею чоловік, але нервовий. Скипів! Не заперечуватиму. Нервова людина, працює, як віл, — скипів. «Ви чого, каже, без доповіді влізаєте?» А той нахаба, уявіть собі, розсівся в кріслі й каже, посміхаючись: «А я, каже, прийшов з вами в одній справі погомоніти». Прохор Петрович скипів знову-таки: «Я зайнятий!» А той, подумати лишень, відказує: «Нічим ви не зайняті…» Га? Ну тут уже терпець Прохорові Петровичу луснув, і він загорлав: «Та що ж це таке? Видалити його геть, чорти б мене взяли?» А той, уявіть, посміхнувся й каже: «Чорти щоб взяли? А що ж, це можна!» І, трах, я не встигла й скрикнути, дивлюсь: нема того з котячою мордою і си… сидить… костюм… Геее! — роззявивши рота, який цілковито втратив усякі обриси, завила Анна Річардівна.

Похлинувшись плачем, вона перевела дух, але і далі верзла щось геть-чисто несосвітенне:

— І пише, пише, пише! Збожеволіти можна! У телефон говорить! Костюм! Усі врозтіч, як зайці!

Бухгалтер тільки стояв і трясся. Але доля тут його порятувала. До секретарської спокійною, діловою ходою входила міліція в числі двох чоловіків. Побачивши їх, красуня заридала ще дужче, тикаючи рукою в двері кабінету.

— Облишмо сльози, громадянко, — спокійно сказав перший, а бухгалтер, відчуваючи, що він тут зовсім зайвий, вискочив із секретарської і за хвилину опинився вже на чистому повітрі. В голові у нього був якийсь протяг, гуло, як у комині, й у цьому гудінні чулись обривки капельдинерських розповідей про вчорашнього кота, що брав участь у сеансі. «Е-ге-ге! Та чи не наш це коточок?»

Не дібравши пуття в комісії, сумлінний Василь Степанович вирішив побувати в її філії, яка містилась у Ваганьковському провулку. І, щоб трохи заспокоїтись, дорогу до філії подолав пішки.

Міська видовищна філія розташовувалася в облупленій від часу віллі в глибині двору і славилася своїми порфировими колонами у вестибюлі.

Але не колони вражали в цей день відвідувачів філії, а те, що діялося під ними.

Декілька відвідувачів стояли, заціпенівши, і видивлялися на дівчину, що, плачучи, сиділа за столиком, заваленим спеціальною видовищною літературою на продаж. Та під цю пору дівчина нікому нічого не пропонувала з цієї літератури і на співчутливі розпити лише відмахувалась, тоді як і згори, і знизу, і з боків, з усіх відділів філіалу сипалося телефонне дзеленчання принаймні двадцяти апаратів, які тріщали, аж надсаджувалися.

Поплакавши, дівчина раптом здригнулася, істерично скрикнула:

— От знову! — і неждано заспівала тремтливим сопрано:

• Море славетне священний Байкал…

Кур’єр, який з’явився на сходах, насварився комусь кулаком і заспівав разом із дівчиною негучним, тьмяним баритоном:

• Славне судно, омулевая бочка!..

До голосу кур’єра прилучилися дальні голоси, хор почав розростатися, і нарешті пісня загриміла в усіх кутках філії. В найближчій кімнаті № 6, де містився відділ перевірки рахунків, особливо вирізнялася чиясь могутня хрипкувата октава. Акомпанував хору все гучніший передзвін телефонних апаратів.