1Q84. Книга друга - Мураками Харуки

Щоб позбутися млявості, Аомаме зайнялася на килимі стретчинґом. Один за одним викликала кожен м'яз, якого в буденному житті майже не використовувала, й послідовно, з повною силою розтягувала. М'язи безсловесно стогнали, на підлогу скапував піт. Таку програму, яку сама придумала, вона щодня оновлювала й робила її щораз радикальнішою та ефективнішою. Передусім для себе самої. На уроках у спортивному клубі нею не користувалася. Звичайні люди такого болю ніколи не витримали б. Навіть більшість її колег зойкали.

Під час таких вправ вона ставила на програвач «Симфонієту» Яначека у виконанні оркестру під орудою Джорджа Села. І коли «Симфонієта» приблизно через двадцять п'ять хвилин закінчувалася, Аомаме встигала добряче познущатися з м'язів. Вправи тривали не надто коротко й не надто довго. Якраз наскільки треба. Коли музика кінчалася, програвач зупинявся, а звукознімач повертався на своє попереднє положення, Аомаме почувалася зіжмаканою, немов ганчірка.

Дотепер вона докладно запам'ятала кожну частину «Симфонієти». Коли, до крайньої межі розтягуючи м'язи, слухала її, то відчувала дивовижний спокій. Вона тоді катувала й водночас катувалася. Насилувала й водночас зазнавала насильства. Саме такого внутрішнього самовдосконалення, яке її втихомирювало, вона прагла. А «Симфонієта» Яначека слугувала корисним музичним тлом для цього.

Приблизно о десятій вечора задеренчав телефонний дзвінок. Піднявши слухавку, Аомаме почула голос Тамару.

— Які у вас плани на завтра? — запитав він.

— О пів на сьому закінчую роботу.

— Після того зможете до нас зайти?

— Зможу, — відповіла вона.

— Гаразд, — сказав Тамару. Було чути, як скрипить ручка по сторінці блокнота.

— До речі, нового собаку придбали? — спитала Аомаме.

— Собаку? Так, придбали. Причому німецьку вівчарку. Особливостей характеру ще не знаю, але в основному вона натренована й начебто слухняно виконує команди. З'явилася вона днів десять тому й загалом уже заспокоїлася. З її приходом і жінкам стало безпечніше.

— От і добре.

— Теперішня вівчарка задовольняється звичайним кормом. Клопоту з цим нема.

— Звичайна німецька вівчарка шпинату не їсть.

— А та була справді дивною. Залежно від пори року і шпинат дорожчав, — з ніжністю нарікав Тамару. І, зробивши паузу на кілька секунд, змінив тему розмови: — До речі, сьогодні Місяць прекрасний.

Аомаме ледь-ледь насупилася.

— А чого це ви раптом завели розмову про Місяць?

— Я теж іноді люблю поговорити про Місяць.

— Звичайно, — погодилася Аомаме, а сама подумала: «Але ж ви не з тих, хто без потреби говоритиме про красу природи».

Помовчавши трохи, Тамару вів далі:

— Минулого разу по телефону ви згадували про Місяць. Пам'ятаєте? І після того Місяць не виходить мені з голови. Тож коли недавно я глянув на чисте, безхмарне небо, то звернув увагу на те, який Місяць красивий.

«І скільки їх було?» — мало не запитала Аомаме. Але передумала. Надто небезпечно. Минулого разу Тамару розказав їй історію свого життя. Про те, що виростав, не пам'ятаючи батьків і не маючи громадянства. Це вперше він так довго розповідав про себе. Загалом він не з тих, що люблять звірятися іншим людям. Вона йому особисто сподобалася. І він по-своєму розслабився. Але ж він — професіонал і підготовлений до того, щоб заради досягнення мети підійти до потрібного об'єкта на найкоротшу відстань. Краще нічого зайвого йому не казати.

— Гадаю, що після роботи, мабуть, о сьомій, зможу до вас заглянути, — сказала вона.

— Гаразд, — відповів Тамару. — Ви голодні? На жаль, завтра в кухаря вихідний день, і нормального обіду не буде. Хіба що я зможу приготувати сандвічів.

— Дякую, — сказала Аомаме.

— Будуть потрібні права водія, паспорт і поліс про страхування на випадок захворювання. Принесіть їх завтра. Крім того, зробіть копію ключа до вашої квартири. Зможете?

— Думаю, що зможу.

— І ще одне. Хочу поговорити з вами наодинці про ту справу, яку минулого разу ви зачепили. Після розмови з мадам трохи затримайтеся.

— Про ту справу?

Тамару на хвильку замовк. Мовчанка була такою важкою, як мішок з піском.

— Про те, що ви хотіли щось придбати. Забули?

— Ні, пам'ятаю, — поспішила відповісти Аомаме. А в голові ще думала про Місяць.

— Отже, завтра о сьомій, — сказав Тамару й поклав слухавку.