1Q84. Книга друга - Мураками Харуки

— На перший раз непогано, — сказав Тамару, знову вставляючи підібраний патрон у магазин. — Однак тренування все ще потрібне. Та й рука тремтить. Щодня кілька разів знімайте і ставте на місце магазин, щоб добре освоїтися з пістолетом. Навчіться робити все це так, як я оце показував, — швидко й автоматично. Навіть у повній темряві. Напевне, вам не доведеться змінювати магазин, але людина, яка має справу з пістолетом, такі правила обов'язково має знати.

— А тренуватись у стрільбі не треба?

— Ви ж не збираєтеся когось убивати. А лише себе. Я правильно вас розумію?

Аомаме кивнула.

— А коли так, то не треба. Досить лише запам'ятати, як заряджати, ставити запобіжник і натискати на гашетку. Власне, де ви хотіли б тренуватися?

Аомаме хитнула головою. Такого місця вона не могла пригадати.

— До речі, як ви збираєтесь застрелитися? Покажіть, як це робитимете.

Тамару приєднав заряджений магазин до пістолета й, пересвідчившись, що той на запобіжнику, передав Аомаме.

— Пістолет на запобіжнику, — сказав він.

Аомаме приклала дуло пістолета до скроні й відчула холод сталі. Стежачи за нею, Тамару кілька разів повільно хитнув головою.

— Даю вам добру пораду. Краще не цільтеся у скроню. Бо прострелити мозок крізь скроню важче, ніж ви думаєте. Загалом у такому випадку рука тремтить, і внаслідок віддачі куля летить по іншій траєкторії. Часто вона лише зачіпає череп, а людина залишається живою. Сподіваюсь, ви не хочете опинитися в такій ситуації?

Аомаме мовчки кивнула.

— Наприкінці війни, щоб не потрапити в руки американської армії, Хідекі Тодзьо^[3] вирішив застрелитися в саме серце, але куля потрапила в живіт, і він не вмер. Як бачите, навіть професіональний військовий такого високого рангу не зумів нормально відібрати собі життя за допомогою пістолета. Невдаху негайно відвезли до лікарні, де американські військові медики його дбайливо лікували, щоб знову віддати під суд і повісити. Страшною була його смерть. Дуже важливо, як людина зустріне останню хвилину свого життя. Вибрати можна смерть, але не народження.

Аомаме прикусила губу.

— Найнадійніший спосіб позбутися життя — це засунути дуло пістолета в рот і знизу розтрощити мозок. Ось так…

Тамару взяв пістолет і продемонстрував, як це слід робити. Навіть знаючи, що пістолет на запобіжнику, Аомаме все одно напружилася. Перехопило подих, так, наче щось застрягло в горлі.

— Але навіть у такому разі успіх не гарантований на сто відсотків. Я знаю одного нещасного чоловіка, якому не вдалося відібрати собі життя. Я служив з ним у Силах самооборони. Він запхав дуло гвинтівки собі в рот і великими пальцями обох ніг натиснув на ложку, прив'язану до гашетки. Однак — може, через те, що дуло відхилилося, — він не загинув, а лишився калікою. І так промучився цілих десять років. Укоротити собі життя непросто. Не те що в кіно. Там усі легко чинять самогубство. Вмить умирають, не відчуваючи болю. А реально так не буває. Коли не зможуть умерти, десятками років валяються в ліжку й справляють малу нужду під себе.

Аомаме мовчки кивнула.

Тамару зняв магазин і поклав у поліетиленовий пакет. А тоді пістолет і патрон, окремо, передав Аомаме.

— Пістолет не заряджений.

Кивнувши, Аомаме взяла пістолет і патрони.

— Даю вам добру пораду, — сказав Тамару. — Найрозумніше — це думати над тим, як вижити.

— Зрозуміло, — відповіла вона сухим голосом і, загорнувши пістолет «НК-4» фірми «Heckler & Koch», як незграбне знаряддя, шарфом, засунула його на дно сумки. В її окреме відділення поклала й пакетик з патронами. Тепер сумка важила грамів п'ятсот, але форми не змінила. Пістолет був мініатюрним.

— Така штука не для аматора, — сказав Тамару. — 3 власного досвіду знаю, що з нею нічого путнього не виходить. Та от ви, гадаю, якось дасте собі з нею раду. У чомусь ви схожі на мене. Бо у скрутну хвилину віддаєте перевагу правилам, а не собі.

— Бо, може, не маю власного «я».

Тамару задумався над сказаним, але нічого не відповів.

— Ви служили в Силах самооборони, чи не так? — запитала Аомаме.

— Так, у найважчому підрозділі. Довелося скуштувати і пацюків, і вужів, і сарани. Хоча й душу вивертало.

— А потім що робили?

— Багато чого. Здебільшого служив охоронцем. Бо не маю схильності до праці в колективі. Понад усе волію працювати індивідуально. На короткий час я мимоволі потрапив у світ чорного ринку. Там я надивився на багато такого, чого звичайній людині ні разу в житті не доводиться зазнати. Та все-таки я не опустився на дно. Завжди остерігався, щоб не спіткнутися. Бо я зроду обережний і не люблю якудза.^[4] А тому, як я вже казав, моя біографія чиста. Згодом я прийшов сюди. — Тамару вказав пальцем на землю під ногами. — Відтоді вже давно моє життя внормувалося. Я не прагну спокою, але свого теперішнього життя, по змозі, не хочу втрачати. Бо знайти роботу, яка подобається, непросто.