Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Мураками Харуки

— Е ні, не кажи, — заперечив Ґотанда. — Невже тобі зроду нічого не хотілося? Скажімо, «Мазераті» або помешкання на Адзабу ^[48]?

— Не думаю, щоб так дуже хотілося, — відповів я. — Бо поки що не відчуваю в цьому потреби. Живу в повному задоволенні від старої «Субару» і тісної квартирки. Може, сказати «в повному задоволенні» — невелике перебільшення. Та вони мені якнайкраще підходять. Я в них повністю розслаблююся. Ніяких нарікань із мого боку. Однак якщо в майбутньому виникне така потреба, то, може, й захочу.

— Та ні! Потреби — це щось зовсім інше. Вони не народжуються самі собою. Їх створюють нам штучно. Скажімо, мені байдуже, де жити. В районі Ітабасі, Камеїдо, Накано — однаково. Аби тільки дах був над головою й затишок удома. Та от моя контора так не вважає. Мовляв, якщо ти — кінозірка, то живи в Мінато. І самовільно підібрала мені житло в Адзабу. Йолопи! Ну, що там є, в тому Мінато? Дорогі нікудишні ресторани, якими орудують салони мод, неприваблива токійська телевежа й натовпи якихось дуреп, що до самого ранку вештаються вулицями, от і все. І з «Мазераті» те саме. Я й на «Субару» їздив би. Вона повністю мене задовольнила б. Вона швидко бігає. Скажи, яка користь від «Мазераті» на токійських вулицях? Ніякої. Але дядьки з моєї контори й тут за мене вирішили. Мовляв, кінозірці не годиться їздити на «Субару», «Блуберді» або «Короні». Ось так у мене з’явилася «Мазераті». Не нової марки, але досить дорога. До мене на ній роз’їжджала якась співачка в жанрі енка ^[49].

Він долив віскі у склянку з розталим льодом, випив ковток. І сидів із хвилину, насупившись.

— От у якому світі я живу. Забезпечив себе помешканням у центрі Токіо, європейським автомобілем та «Ролексом» — і тебе вже відносять до високого класу. Йолопи! Який у цьому сенс? Словом, ось що хочу сказати. Наші потреби — це те, що нам нав’язують, а не те, що само собою народжується за нашим бажанням. Нам їх фабрикують.Те, чого люди не потребують, видається за ілюзію потреби. І робиться це вельми просто. Безперервно закидають людей відповідною інформацією. Мовляв, якщо житло — то в центрі Токіо, якщо автомобіль — то «БМВ», якщо годинник — то «Ролекс» і т. ін. Повторюй одне й те саме день за днем — і люди повірять: якщо житло — то в центрі Токіо, якщо автомобіль — то «БМВ», якщо годинник — «Ролекс»… Дехто вважає, що вивищиться серед загалу, якщо заволодіє такими речами. Відрізнятиметься від усіх!..Та не може збагнути, що внаслідок цього стає, зрештою, таким, як усі.Йому бракує уяви. Насправді все це — лише штучно вигадана інформація. Просто ілюзія. Ти навіть не уявляєш, як воно мені обридло! Саме життя обридло! Хотілося б жити нормально, чесно. Та не вдається. Контора мене з рук не випускає. Чепурить мене, мов ляльку, як їй заманеться. Я стільки в неї заборгував, що й слова не смію писнути. Бо якби захотів писнути — ніхто мене не почув би. Мовляв, живеш у шикарних апартаментах, роз’їжджаєш на «Мазераті», носиш годинник «Патек-філіп» і спиш із висококласними повіями. Чого тобі ще треба? Дехто, напевне, заздрить такому життю. Та, знаєш, не цього я прагну. А того, чого справді хочу, мені не досягти, поки живу таким життям…

— Наприклад, чого? Любові? — спитав я.

— Так, наприклад, любові. І душевного спокою. Міцної, здорової сім’ї. Простого, нехитрого життя… — відповів Ґотанда. І склав долоні перед собою. — Я міг нажити чимало такого добра, якби захотів. Я зовсім не хвалюся.

— Знаю. Ти не з тих, що хваляться. Це правда, — сказав я.

— Я міг дозволити собі все, що заманеться. Мав безліч можливостей. Нагоду й здібності. А врешті-решт став звичайною лялькою. Можу переспати з будь-якою дівчиною, що вештається вночі по місту. Це правда, я не перебільшую. А от жити з тією, з ким хотів би, не можу.

Видно, Ґотанда добряче набрався. На обличчі зовсім не змінився, тільки став балакучішим, ніж звичайно. А втім, я розумів, чому йому хочеться напитись. Тим часом перейшло за північ, і я спитав, чи він готовий іще залишитись у мене.

— Авжеж, завтра до самого обіду мені на роботу не треба. Можу в тебе трохи побути. А я тобі не заважатиму?

— Ти про мене не турбуйся. Мені все ще нічого робити, — сказав я.

— Вибач, що набився до тебе в компанію, але, крім тебе, я не маю з ким і поговорити. Це правда. Нікому не можу цього сказати. Якби сказав, що волів би їздити на «Субару», а не на «Мазераті», — гадаю, всі мене вважали б несповна розуму. І тоді відправили б мене до психіатра. Тепер модно ходити до нього. Йолопи! Психіатр артиста — це все одно що асенізатор… — Він на мить заплющив очі. — Та я, здається, прийшов сюди, щоб знову скаржитися.