Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Мураками Харуки

— Так, дорогий Ватсоне, це складна задачка! — сказав я, звертаючись до попільнички на столі. Ясна річ, вона нічого не відповіла. Розумна — не хоче встрявати в цю справу. І попільничка, і чашка для кави, і записка — всі розумні. Ніхто не відповідає. Вдають, ніби нічого не почули. І тільки я сам виставив себе на посміховисько. Завжди влажу в якісь дивні історії. І завжди виходжу з них побитим. У такий приємний весняний вечір навіть нема кого на побачення запросити.

Повернувшись додому, я спробував додзвонитися до Юмійосі. Та її не було на роботі. Мені сказали, що пішла додому після першої зміни. Може, подалася в басейн вчитися плавати. І, як завжди, я приревнував її до басейну. До привабливого, як Ґотанда, інструктора, який бере її за руку і ніжним голосом навчає, як треба гребти. І я зненавидів усі басейни — від Саппоро до Каїра — через неї одну. «Та хай йому чорт!» — вилаявся я.

— Усе на світі — лайно! Справжнісіньке лайно. Висохле. Так і блювати хочеться, — наслідуючи Ґотанду, сказав я вголос. Я ні на що не сподівавсь, але — дивна річ — як тільки я це вимовив, мені трохи полегшало. «Ґотанді варто було б стати проповідником, — подумав я. — Від самого ранку до вечора міг би проказувати: „Усе на світі — лайно! Справжнісіньке. Висохле. Так і блювати хочеться“. І, можливо, зібрав би навколо себе послідовників».

Одначе, незалежно від цього, мені страшенно не вистачало Юмійосі. Її трохи невротичної, різкої поведінки. Мені подобалося згадувати, як вона поправляла окуляри на носі, з яким серйозним виразом обличчя прослизала до мене в номер, як, знявши куртку, сідала поряд зі мною. Від самої згадки про це я відчував, як на душі теплішало. Мене сильно вабила її щирість. Цікаво, чи могли б ми жити з нею у згоді?

Вона отримувала задоволення від роботи за готельною конторкою, а ввечері кілька разів на тиждень відвідувала басейн. Я розгрібав усілякі кучугури, любив «Субару», старі платівки та знаходив хоч якусь розраду в приготуванні різних страв. Ось така парочка. Може, ми жили б разом, а може, й ні. Надто мало даних, нічого передбачити не вдасться.

Якщо ми житимемо разом, то невже колись вона почуватиметься ображеною? І я обов’язково, як передрікала моя колишня дружина, завдам душевної рани кожній жінці, що зі мною зв’яжеться? Невже я нездатний нікого любити, бо, мовляв, думаю тільки про себе?

Та поки я згадував про Юмійосі, мені закортіло негайно сісти в літак і полетіти до неї в Саппоро. Міцно стиснути її в обіймах і сказати: «Усе-таки я тебе люблю, хоча, можливо, даних і не вистачає». Та цього робити не слід. Спершу треба розплутати всі вузли. Я не можу залишити все на півдорозі. Бо якби я так учинив, то ця половинчастість перейшла б і на наступні етапи мого життя. І тоді, хоч би скільки я рухався вперед, півтінь недовершеності лягла б на все, що робитиму згодом. А це не той світ, в якому я волів би жити.

Проблема — в Кікі. Так, усе зосереджується на ній. Вона різними способами намагається вийти на зв’язок зі мною. Усюди — від кінотеатру в Саппоро й до торговельних кварталів Гонолулу — вона, мов тінь, проскакує переді мною. І намагається передати мені якесь повідомлення. Це очевидно. Одначе це повідомлення лише на щось натякає, а на що саме — я не знаю. Чого, власне, Кікі від мене хоче?

І що мені робити?

А от це я знав. Знав, що, в усякому разі, треба почекати. Почекати, аж поки щось з’явиться. Так завжди було. Коли потрапив у безвихідь, не слід метушитись. А завмерти — і що-небудь станеться. Щось з’явиться. Треба напружити зір і почекати, поки в напівтемряві щось заворушиться. Якщо воно тобі потрібне, то обов’язково заворушиться.

Ну що ж, почекаємо.

* * *

Через кілька днів ми з Ґотандою знову зустрічалися — випивали, вечеряли. Незабаром такі зустрічі стали для мене звичкою. Щоразу, коли ми бачилися, Ґотанда просив вибачення за те, що не повернув мені «Субару». «Нема проблем, не бери собі цього до голови», — відповідав я.

— А ти ще не викинув «Мазераті» в море? — запитав він одного разу.

— На жаль, не маю часу, щоб туди поїхати, — сказав я.

Ми сиділи перед шинквасом бару й потягували джин із тоніком. Ґотанда набрався трохи швидше за мене.

— А все-таки, гадаю, було б справді непогано, якби ти викинув її в море! — сказав він, не відриваючи губ від склянки.

— На душі, звичайно, полегшало б, — погодився я. — Та все одно відразу після того з’явилася б «Феррарі».