Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Мураками Харуки

— Дозволь тебе запитати. Просто із чистої цікавості, — сказав я. — Ти кажеш, що залишишся в Токіо, бо в Хаконе все одно нема чого робити. Ну, а що ти робитимеш у Токіо?

Юкі здвигнула плечима.

— Розважатимусь із вами.

Запала мовчанка. Наче зависла в повітрі.

— Прекрасно! — сказав я. — Божественні слова! Прості, але звучать, як одкровення. Житимемо і розважатимемося разом. Як у раю. Цілими днями збиратимемо троянди всіх кольорів, кататимемося на човнику в золотому ставку й купатимемо нашого пухнастого каштанового песика. Як зголодніємо — зверху папая падатиме. Як захочеться послухати музику — для нас прямо з неба співатиме Бой Джордж. Прекрасно! Що ж іще нам хотіти? Та якщо поміркувати на тверезу голову, то мені скоро доведеться працювати. І розважатися з тобою все життя я не зможу. Тим більше за батькові гроші.

Якусь мить Юкі дивилася на мене, закусивши губу.

— Я добре розумію, що ви не хочете татових і маминих грошей. Тільки не говоріть зі мною таким злим тоном. Мені й самій іноді прикро від того, що я вас тягаю за собою. І наче заважаю вам жити своїм життям, завдаю зайвого клопоту. А тому якби ви…

— Що? Якби за це гроші отримував?

— Принаймні я тоді почувалася б спокійнішою.

— Ти чогось не розумієш, — сказав я. — Хоч би там що, але я не хочу зустрічатися з тобою з обов’язку. Хочу зустрічатися з тобою як друг. І не бажаю, щоб на твоєму весіллі мене відрекомендували як «професійного гувернанта нареченої, коли їй було тринадцять». Бо тоді, напевне, мене замучать запитанням: «А власне, що таке професійний гувернант?». Я хотів би, щоб мене називали «другом нареченої, коли їй було тринадцять». Так було б набагато краще.

— Якась дурість! — зашарівшись, вигукнула Юкі. — Я ніколи не влаштовуватиму весілля!

— От і добре! Я також не люблю весілля. Вислуховувати всі ці бездарні промови, приймати як подарунок усі ці торти, важкі, як цеглина. Ненавиджу. Даремна трата часу. Я сам одружувався без весілля. А згадка про гувернанта — це лише алегорія. Все, що я хочу сказати, зводиться ось до чого. За гроші друга не можна купити.Тим більше за чиїсь представницькі витрати…

— А що, якби ви про це написали казочку для дітей?

— Чудово! — засміявся я. — Справді чудово. Ти швидко навчилась, як треба вести розмову з людьми. Ще трошки — і ми з тобою зможемо влаштувати гарні комічні діалоги!

Юкі здвигнула плечима.

— Послухай, — провадив я далі, відкашлявшись. — Поговорімо серйозно. Якщо ти хочеш розважатися зі мною щодня — я не проти. Я можу обійтися й без роботи. Тим паче без такої — розгрібання кучугур. Мені байдуже. Тільки я ставлю одну умову. Я не спілкуватимуся з тобою за гроші.Поїздка на Гаваї — виняток. Особлива подія. Транспортні витрати мені оплатили. Жінку купили. Та через це ти перестала мені довіряти. Я сам собі остогид. Більше такого не робитиму. Досить.Тепер я вирішуватиму все сам за себе. Нікому не дозволю пхати свого носа в мої справи. І тицяти мені в руки свої гроші. Я — не Дік Норт і не П’ятниця. Я — це я, а не чийсь наймит. Я спілкуюся з тобою, бо сам того хочу. І готовий проводити з тобою час, якщо ти забажаєш. Але про гроші забудь.

— А що, ви справді дружитимете зі мною? — спитала Юкі, розглядаючи пофарбовані нігті на ногах.

— Чому б ні? Розумієш, ми з тобою відщепенці цього світу. І нехай, невелика біда. Краще пожити вільно, собі на втіху.

— І чого це ви такі добрі?

— Ніякий я не добрий, — відповів я. — Просто я не кидаю на півдорозі розпочату справу. Вдача така. Якщо ти хочеш спілкуватися зі мною — спілкуйся. Та й нашу випадкову зустріч у готелі Саппоро визначила сама доля чи що. Тож розпочате треба довести до кінця.

Носком сандалії Юкі довго виводила якийсь невеликий малюнок. Щось схоже на квадратний вир. Я спостерігав, як вона це робить.

— А я не буду для вас тягарем? — спитала вона.

Я на хвильку задумався над її запитанням.

— Може, й будеш. Не знаю. Та нехай тебе це не обходить. Зрештою, я зустрічаюся з тобою тому, що це мені подобається. Я ніколи не дружитиму з обов’язку… Чому мені з тобою подобається? Хоча ми різні за віком і спільних тем для розмови обмаль… Можливо, тому, що ти мені про щось нагадуєш. Про почуття, які я давно зберігав у своїй душі. Про те, що я відчував у свої тринадцять-п’ятнадцять. Якби мені було п’ятнадцять — я нестямно закохався б у тебе… Я тобі це казав?