Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Мураками Харуки

Я кивнув. «Звичайнісінький нещасний випадок», —подумав я. Мине ще тижнів три — і вона, напевне, забуде, що жив на світі Дік Норт. Вона з тих жінок, що легко забувають. А він із тих чоловіків, кого легко забути.

— Я можу вам чимось допомогти? — запитав я її.

Аме зиркнула на мене і втупила в підлогу свій погляд. Пустий — без жодної думки й почуття. І довго думала. А поки думала, в її очах знову потроху світлішало. Здавалося, ніби вона йшла кудись далеко, та раптом передумала й повернулася назад.

— Речі Діка… — сказала вона, наче відкашлюючись. — Ті, які я пообіцяла повернути його дружині. Я вам про це казала, чи не так?

— Так, казали.

— Я їх зібрала вчора ввечері. Рукописи, друкарську машинку, книжки, одяг — усе це поскладала у валізу. Їх не так уже й багато — в одну велику валізу вмістилися. Він не з тих, що обзаводяться багатьма речами… Вибачте, ви не могли б відвезти їх йому додому?

— Звичайно, відвезу. А куди це?

— Десь поблизу храму Ґотокудзі в Токіо, — сказала вона. — Але точної адреси я не знаю. Може, самі пошукаєте? Там, у валізі, серед документів…

Валіза була в кімнаті на другому поверсі. В кінці коридору. На її бирці значилось ім’я — Дік Норт — та адреса будинку, виписані акуратним почерком. Привела мене туди Юкі. Вузька довгаста комірчина, схожа на мансарду, але досить затишна. Юкі повідомила, що колись тут мешкала служниця. Дік Норт підтримував у кімнаті бездоганний порядок. П’ять заточених олівців, покладених рядочком на столі разом із гумкою, справляли враження натюрморту. Календар на стіні — з дрібними помітками. Обпершись об одвірок, Юкі мовчки розглядала кімнату, в якій панувала глибока тиша. І тільки за вікном щебетали птахи. Я згадав про котедж у Макасі. Там стояла така сама тиша. І так само жодного звуку, крім пташиного співу.

Я спустився з валізою в руках униз. Авжеж, напхана рукописами та книжками, вона виявилася набагато важчою, ніж могло здаватись. Її вага змусила мене відчути значущість смерті Діка Норта.

— Негайно й відвезу, — сказав я Аме. — Бо таку справу краще не відкладати на потім. Що для вас іще зробити?

Аме розгублено подивилася на Юкі. А та здвигнула плечима.

— Правду кажучи, в нас їжі обмаль, — тихо сказала Аме. — Він пішов купувати продукти — й тоді все це сталось, а тому…

— Не хвилюйтесь. Я куплю вам усе, що треба, — сказав я.

Я перевірив вміст холодильника і склав список потрібних продуктів. Потім спустився на автомобілі до міста і в супермаркеті, перед яким загинув Дік Норт, накупив усякої поживи. Днів на чотири-п’ять їм вистачить. Кожен привезений продукт я обгорнув целофаном і запхав у холодильник.

— Дякую, — сказала Аме.

— Нема за що, — відповів я. Мені справді не було важко докінчити за Діка Норта те, що він не встиг зробити перед смертю.

Вони обидві проводжали мене з ґанку. Як і тоді в Макасі. Але цього разу ніхто не махав рукою. Махати рукою входило в обов’язки Діка Норта. Мати й дочка стояли поряд на кам’яних східцях і, майже не ворушачись, позирали вниз на мене. Як у сцені з якогось грецького міфу. Я закинув сіру пластикову валізу на заднє сидіння і сів за кермо. Вони стояли й дивилися мені вслід, аж поки я не опинився за поворотом. Сонце вже заходило, море на заході почало вбиратися в жовтогарячий колір. «Яка ніч чекає їх обох?» — подумав я.

Потім я згадав про однорукого скелета, побаченого в темній химерній кімнаті торговельного кварталу Гонолулу. «Невже це був скелет Діка Норта?» — подумав я. Напевне, там збираються чиїсь смерті. Шість скелетів — шість смертей. Та хто інші п’ять? Один — очевидно, Пацюк ^[57]. Мій загиблий друг. Іще один — напевне, Мей. Залишилося троє…

Залишилося троє.

Однак чому Кікі привела мене туди? Навіщо їй здалося показувати мені ці шість смертей?

Я спустився з пагорба до Одавари й виїхав на швидкісне шосе Токіо-Нагоя. У Санґендзяя з’їхав на столичну автомагістраль і, добряче поблукавши по кручених вулицях району Сетаґая, з допомогою дорожньої карти нарешті дістався оселі Діка Норта. Звичайнісінького, нічим непримітного двоповерхового будинку. З на диво маленькими дверима, вікнами, поштовою скринькою і ліхтарем на воротах. Біля воріт я побачив на ланцюгу пса змішаної породи, що невпевнено крутився коло будки. У вікнах горіло світло. Чулися людські голоси. Біля порога лежало кілька пар чорних черевиків. Стояла також дерев’яна коробка з-під замовлених сусі ^[58]. У будинку відбувалося нічне прощання з покійним. «Принаймні хоч після смерті Дік Норт мав куди повернутися», — подумав я.