Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки

— А це що? — спитала вона.

— Збірник пісень минулих літ, — відповів я. — Я слухав їх, щоб згаяти час, поки вертався зі стоянки до аеропорту.

— А ну послухаймо! — сказала вона.

— Не певен, чи вони тобі сподобаються. Бо дуже старі…

— Та нічого, мені все одно. За цих десять днів я свою касету сотню разів переслухала.

І я поставив їй цю касету. Спочатку Сем Кук проспівав «Wonderful World». «Не дуже добре знаю я історію, але…». Чудова пісня! Сема Кука застрелили, коли я ходив у третій клас середньої школи ^[19]. Баді Холі — «Оh, Воу». Баді Холі також загинув. В авіакатастрофі. Бобі Дарлінг — «Beyond the Sea». І Бобі Дарлінґ загинув. Елвіс — «Hound Dog». Елвіс загинув від зловживання наркотиками. Усі загинули… Потім Чак Бері заспівав «Sweet Little Sixteen». Едді Кокрен — «Summertime Blues». Брати Еверлі — «Wake Up Little Suzie».

Усім пісням я підспівував там, де слова пригадував.

— Як добре ви пам’ятаєте! — сказала захоплено Юкі.

— А що ж тут дивного? Колись я так само, як і ти, шалів від рок-музики, — відповів я. — Коли був твого віку. Цілими днями не відходив від радіо і купував платівки за зібрані кишенькові гроші… Рок-н-рол. Здавалося, що на світі нема нічого прекраснішого. Від самого слухання почувався щасливим.

— А тепер?

— І тепер слухаю. Улюблені пісні також маю. Однак не слухаю їх з таким завзяттям, щоб слова на все життя запам’ятати. Вони не зворушують мене тепер так, як колись.

— Чому?

— Чому?..

— Поясніть, — домагалася Юкі.

— Напевне, тому що збагнув: справді гарних речей у світі небагато, — відповів я. — Справді дуже мало — один, два й кінець. Будь-чого. І книжок, і кінофільмів, і концертів — всього обмаль. Так само і в рок-музиці. Як послухаєш цілу годину радіо, почуєш хіба що одну пристойну мелодію. Решта — відходи масового виробництва. Колись я про це серйозно не думав. Тішився тим, що слухав. Молодим був і вільного часу мав скільки завгодно. Крім того, часто закохувався… Навіть нікудишня річ, найменша дрібниця могла викликати в мені душевний трепіт. Розумієш, що я кажу?

— Трохи… — відповіла Юкі.

Гурт «Del Vikings» заспівав «Come Go With Ме», і я приєднався до їхнього хору.

— Тобі не нудно? — спитав я Юкі.

— Ні, звучить непогано, — відповіла вона.

— Непогано, — погодився я.

— А тепер ви не закохуєтеся? — спитала Юкі.

Я трохи всерйоз задумався.

— Важке запитання, — сказав я. — А хтось з хлопців тобі подобається?

— Ніхто, — відповіла вона. — Навколо крутяться самі неприємні типи.

— Я тебе розумію, — сказав я.

— Радісніше слухати музику.

— І це я розумію.

— Справді розумієте? — спитала Юкі й, примруживши очі, недовірливо подивилася на мене.

— Справді розумію, — відповів я. — Усі називають це «ескапізмом». Та мені все одно. Моє життя — це моє життя, а твоє життя — це твоє життя і більше нічиє. Якщо лише ти чітко знаєш, чого прагнеш, — живи як тобі до вподоби. І плюнь на те, як дивляться на тебе інші люди. Нехай з’їдять їх велетенські крокодили… Ось так я думав, коли був твого віку. І тепер так само думаю. Може, я ще не став дорослим? А, може, завжди був правий? Все ще не збагну, що правильно. І відповіді не знаходжу.

Джіммі Ґілмор завів «Sugar Shack». Я гнав автомобіль по дорозі, насвистуючи цю мелодію. Ліворуч до самого обрію простягалася засніжена долина. «Звичайний кафетерій з дерев’яних колод. А яка запашна кава!..». Прекрасна пісня. Шістдесят четвертий рік.

— Слухайте, — сказала Юкі. — Ви трохи дивакуватий. Вам такого ніхто не казав?

— Аякже! — промимрив я заперечно.

— Ви одружені?

— Був один раз.

— Розлучилися?

— Ага.

— Чому?

— Дружина сама втекла з дому.

— Що, справді?

— Справді. Закохалася в іншого й кудись з ним повіялася.

— Як жаль! — сказала вона.

— Дякую, — сказав я.

— Однак мені здається — я розумію її настрій, — сказала вона.

— Як? — спитав я.

Вона нічого не відповіла, тільки здвигнула плечима. А я не наважився її розпитувати.

— Слухайте, жувальної гумки не хочете? — спитала Юкі.

— Дякую. Не треба, — відповів я.

Потроху ми здружилися і незабаром удвох підхопили хорову партію у «Surfing USA» гурту «Веасh Воуs». Найпростішу її частину: «Inside-outside USA». Було весело. Проспівали вдвох і приспів до «Help Me Rhonda». Виходить, ще рано списувати мене з рахунку. Ніякий я не дядечко Скрудж… А тим часом снігопад поволі вгамувався. Ми повернулися в аеропорт і я віддав ключ від орендованого автомобіля. Потім здали багаж і через півгодини пройшли на посадку. Врешті-решт після п’ятигодинної затримки літак піднявся в небо. Відразу після зльоту Юкі заснула. Під час сну її обличчя було надзвичайно красиве. Настільки, що нагадувало скульптуру найтоншої роботи, виготовлену з неземного матеріалу. Здавалося — якби хтось її ненароком зачепив, вона розлетілася б на шматки. Ось така особлива краса. Принісши сік, стюардеса глянула на це обличчя — і багатозначно всміхнулася до мене. Я також всміхнувся. Я попросив джин з тоніком. І, попиваючи його, почав думати про Юкі. Раз у раз у моїй голові спливала сцена з обіймами Кікі й Ґотанди в ліжку. Кінокамера змінила ракурс. З’явилася Кікі. «Що сталося?» — спитала вона.