Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки

— Яке дивне ім’я! — сказала вона.

Я витягнув з багажника її важенну валізу, завантажив її у ліфт і довіз на четвертий поверх. Юкі вийняла ключ і відчинила двері. Я затягнув валізу досередини. Квартира складалася з їдальні (вона ж і кухня), спальні та ванної кімнати. Будівля була ще новою, і в квартирі панував зразковий порядок, як у рекламі житла на продаж. Меблі, посуд, електроприлади в повному комплекті, сучасні й, видно, дорогі, однак не створювали враження, що тут живуть люди. Здавалося, ніби хтось заплатив за них гроші й через три дні замовлення виконали. Зі смаком. Але не так, як у реальному житті.

— Мама рідко тут буває, — сказала Юкі. — Недалеко звідси вона має майстерню і коли приїжджає у Токіо, майже весь час у ній і проживає. Там спить і їсть. А сюди лише іноді заглядає.

— Зрозуміло, — сказав я. Видно, її життя ущерть заповнене справами.

Юкі зняла хутряну накидку, запалила газову грубку. Потім хтозна-звідки принесла пачку «Вірджинія Слімз», витягла одну сигарету, затиснула її в губах, неквапливо чиркнула картонним сірником й прикурила. Я подумав, що тринадцятирічній дівчині-підлітку курити не годиться. Шкідливо для здоров’я і шкіра лущиться. Однак у тому, як Юкі курила, було стільки принади, що я не посмів її повчати. Різко окреслені, ніби вирізані ножем, губи стискали фільтр, а довгі вії повільно опустилися вниз, коли полум’я сірника торкнулося сигарети. Чубчик над чолом ледь-ледь погойдувався за кожним її рухом. Справжня досконалість. «Якби я мав п’ятнадцять років — обов’язково закохався б», — знову подумав я. Фатальною любов’ю, нестримною, як весняна снігова лавина в горах. Закохався б, але, не знаючи, що буде далі, почувався б страшенно нещасним. Юкі викликала в моїй пам’яті іншу знайому дівчину. Ту, що причарувала мене в тринадцяти- чи чотирнадцятирічному віці. Й раптом ожило болісне почуття тих далеких літ.

— Кави або чогось іншого не вип’єш? — спитала Юкі.

Я похитав головою.

— Уже пізно. Пора додому, — відповів я.

Поклавши сигарету на край попільнички, вона встала й провела мене до дверей.

— Будь обережна з вогнем! — попередив я.

— Наказуєте зовсім як тато, — відповіла вона. Нічого й казати, точне визначення.

* * *

Повернувшись додому на Сібуя, я плюхнувся на диван і випив банку пива. Потім переглянув кілька листів, що зібралися у поштовій скриньці. Всі вони стосувалися роботи і не вимагали негайної відповіді. Відклавши їхнє читання на потім, я розрізав конверти і їхній вміст висипав на стіл. Я відчував таку нестерпну втому, що робити нічого не хотілося. Однак і від страшного збудження заснути не міг. «Який довгий був цей день!» — подумав я. Довжелезний, без кінця-краю. Здавалося, ніби цілісінький день я катався на «американських гірках». Ще й досі все тіло тремтить…

«Власне, скільки днів я провів у Саппоро?» — подумав я. Однак не міг згадати. У пам’яті виникали картини одна за одною, перемішані зі сном. Суцільне сіре небо. Події і дати змішалися в одну купу. Спочатку я мав зустріч з дівчиною в окулярах. Зателефонував колишньому компаньйону, дізнався в нього про минуле готелю «Дельфін». Зустрівся і мав розмову з Чоловіком-Вівцею. У кінотеатрі бачив фільм з Кікі та Ґотандою. Удвох з вродливою тринадцятирічною дівчинкою співав пісню гурту «Веасh Воуs». І повернувся в Токіо. Скільки днів все це забрало?

Порахувати не вдавалося.

«Завтра порахую, — вирішив я. — Все, що можна обдумати завтра, завтра й обдумаю».

Я зайшов у кухню, налив у склянку віскі й випив, нічим не розвівши. І схрумав решту печива. Запліснявілого, як думки в моїй голові. Поставив неголосно стару платівку — добре знайомі пісні Томмі Дорсі у виконанні незабутнього гурту «Моdernizers». Застарілого, як думки в моїй голові. З тріскотнею голки по платівці. Однак це нікому не заважає. Часи такої музики скінчилися. Вона вже нікуди не йде. Як і думки в моїй голові.

«Що сталося?» — прокотилися луною слова Кікі.

Кінокамера розвернулася. Вправні пальці Ґотанди ніжно повзуть спиною Кікі. Ніби шукають у морі невидимий фарватер.

Кікі, що сталося? Я в полоні розгублення. Більше не вірю в себе, як колись. Все-таки любов і «субару» — зовсім різні речі. Так чи ні? Я заздрю вправним пальцям Ґотанди. Цікаво, чи Юкі загасила газову грубку? Наказуєш зовсім як тато… Я більше не вірю в себе. Невже трухлявію, про щось бурмочучи, на цьому слоновому цвинтарі розвиненого капіталізму?