Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Мураками Харуки

— Я не збираюся говорити тобі компліменти, але мені здається, що ти по-своєму особлива людина, — зізнавався я. — Чесно кажучи, я цього не відчував, поки не порозмовляв із тобою по-справжньому. Я передивився кілька твоїх фільмів, але, правду кажучи, всі вони погані, хоча й трохи відрізняються один від одного. І навіть ти в них справляєш дуже неприємне враження.

Ґотанда вимкнув відео, налив нам іще раз віскі, поставив платівку Білла Еванса. І, знову присівши на диван, випив ковток. Як завжди, всі його рухи — сама вишуканість.

— Це правда. Ти не помиляєшся. Я знаю, що сам поступово опускаюся, коли знімаюся в таких нікчемних фільмах. Почуваюся страшно жалюгідним. Та, як я вже казав, я не в змозі щось вибирати. Нічогісінько не можу вибрати сам. Навіть колір краватки для себе. Дурні, які вважають себе розумниками, та міщани, переконані в бездоганності своїх смаків, потирають мною як їм хочеться. Іди туди, прийди сюди, роби те, роби се, їдь на тому-то, спи з такою-то… Нікчемне життя — як у бездарному фільмі. І не видно цьому кінця. Доки це триватиме? Сам не знаю. Хоча мені вже тридцять чотири. А через місяць сповниться тридцять п’ять.

— А чому б тобі не набратися відваги, на все це плюнути — й почати з нуля? Я думаю, ти зміг би так зробити. Залишити свою контору, зайнятися чимось приємним для душі й потроху вилазити з боргів…

— Твоя правда. І я не раз про це думав. Якби був сам, то, напевне, так і зробив би. Можливо, почав би з нуля — прилаштувався б до якоїсь театральної трупи і грав би ролі, які мені подобаються. Повір, я був би не проти цього. І якось розжився б… Та от біда — якби я опинився на нулі, вона мене кинула б, це точно. Вона з таких. Вона може дихати лише в теперішньому світі. Тож якби я був на нулі, вона задихнулася б. Річ не в тому, яка вона — добра чи погана. Просто вона так скроєна. Живе у світі знаменитостей, дихає його повітрям і вимагає такої самої атмосфери від свого партнера. А я її люблю. І не можу з нею розійтись. От у чому заковика.

Безвихідь.

— Усі дороги перекрито, — сказав Ґотанда, всміхаючись. — Поговорімо краще про щось інше. Бо навіть якби ми пробалакали до самого ранку — ні до чого путнього не дійшли б.

І ми заговорили про Кікі. Він захотів дізнатися про мої стосунки з нею.

— Хоча Кікі, вважай, звела нас, я, здається, майже нічого не чув про неї з твоїх уст, — сказав Ґотанда. — Може, тобі важко про це говорити? Якщо так, то не треба…

— Та ні, зовсім не важко, — відповів я.

Я розповів йому, як зустрівся з Кікі. Як ми чисто випадково познайомились і почали жити разом. Вона ввійшла в моє життя так само безшумно і природно, як повітря заповнює пустоти.

— Усе сталося само собою, — вів я далі. — Навіть не можу як слід пояснити. Усе раптом потекло, як вода в річці. Тому спочатку я особливо не дивувався. І тільки згодом відчув, що багато чого тоді сталось ірреального й нелогічного. Одне слово, абсурдного, це точно. Тож досі я про це нікому не розповідав.

Я ковтнув віскі й побовтав яскравими кубиками льоду на дні склянки.

— У той час Кікі підробляла в ролі моделі для реклами жіночих вух. Я побачив фото з її вухами й зацікавився нею. Це були, як би тобі сказати… справді ідеальні вуха. Я тоді готував макет реклами з використанням цієї фотографії. Попросив замовника зробити мені копію. Яка це була реклама — не пам’ятаю… В усякому разі, копію мені прислали. Страшно збільшену. Таку, що на ній навіть пушок виднів. Я повісив її на стіні своєї контори й щодня розглядав. Спочатку для робочого натхнення, але з часом таке споглядання стало невід’ємною частиною мого життя. І навіть коли виконав замовлення, такої звички не позбувся. Які це були чудові вуха! Якби я міг тобі їх показати! Бо без показу важко зрозуміти, що я маю на увазі. Самою досконалістю вони виправдовували своє існування.

— Так, я пригадую, ти щось розповідав про її вуха, — сказав Ґотанда.

— Так, розповідав… А тому я будь-що хотів зустрітися з їхньою власницею. Здавалося, що моє життя зупиниться, якщо я її не побачу. Чому — сам не знаю. Але так мені здавалось. Я подзвонив їй. Вона погодилася на зустріч. І першого ж дня, коли ми зустрілися, вона особисто показала мені свої вуха. Показала особисто. Не на роботі, а особисто.Вони виявилися набагато дивовижнішими, ніж на фото. Неймовірно дивовижними!Коли вона відкривала їх на роботі — тобто в ролі моделі, — то свідомо їх блокувала. А тому «вуха для роботи» — зовсім не те, що «вуха для себе». Ти мене розумієш? Коли вона їх мені показувала, змінювався сам простір. Різко змінювався спосіб існування світу…Може, це звучить доволі абсурдно, та інших слів я не знаходжу.