Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки

Спершись одним ліктем на подушку, якийсь час я спостерігав, як вона злиться. «Нічого не вдієш, голубонько! Я ні в чому не винен, — сказав я подумки телефонній трубці. — Бо такий от зв’язок між людьми. Недосконалий, непередбачливий, пасивний». Вона злиться тому, що я сприймаю такий зв’язок виявом чистої ідеї. Та справа не в мені. Бо хоч би куди подалася телефонна трубка, всюди вона злитиметься. А втім, може, перебування саме в моїй кімнаті підвищує її роздратованість. І в цьому розумінні я несу певну відповідальність. У мене таке враження, ніби я мимоволі посилюю ту недосконалість, непередбачуваність і пасивність. Підставляю їй ногу.

А тим часом я раптом згадав про колишню дружину. Телефонна трубка дивилася на мене з мовчазним докором. Як колись дружина. Удвох нам було дуже добре. Ми жартували одне з одним. Не одну сотню разів віддавалися любощам. Об’їздили майже всю країну. А проте іноді дружина дивилася на мене з мовчазним докором. Вночі, без слів, самими очима. Докоряла за мою недосконалість, непередбачуваність, пасивність. Вона сердилася. Як я вже казав, ми жили в злагоді. Але те, чого вона прагла, що вимальовувала у своїй голові, різко відрізнялося від того, чим жив я. Вона жадала вільного спілкування. Жадала побачити щось схоже на сцену, на якій спілкування, піднявши над собою білосніжний прапор, веде людей до блискучої безкровної революції. Як їй здавалось, тоді загальна досконалість поглине всі наші дрібні недосконалості й зцілить усіх нас разом. Такою була любов в її розумінні. Ясна річ, з моїм розумінням вона не мала нічого спільного. Як на мене, любов — чиста ідея, наділена незграбним тілом, що врешті-решт, незважаючи на заплутаність підземних кабелів і телефонних ліній, знаходить свого адресата. Страшно недосконала система. То трапляється неправильне з’єднання. То телефонний номер хтось забуває. То помилково набирає не той номер. Та я в цьому не винен. Поки ми існуємо в такій тілесній формі, так завжди буде. Як того вимагають закони природи… Так пояснював я їй. Багато, багато разів.

І все-таки одного дня вона пішла.

Може, збільшивши загальну недосконалість, я сприяв їй у цьому.

Поглядаючи на телефон, я згадав про статеві зносини з колишньою дружиною. За останні три місяці перед тим, як піти, вона ні разу зі мною не спала. Бо спала з кимсь іншим. Про що я навіть не здогадувався.

— Пробач, любий, чи не хотілося б тобі з іншою переспати? — спитала вона мене. — Я не ображатимусь.

Я подумав, що це жарт. А виявляється — вона не жартувала. «Та я не хочу спати ні з ким, крім тебе», — відповів я. І справді-таки я не хотів. «А от я хочу, щоб ти з кимсь переспав, — наполягала вона. — І от тоді ми ще раз подумаємо, як нам далі жити».

Зрештою, я так і не переспав ні з ким. Мене не можна назвати особливо педантичним у статевих питаннях, але я не готовий спати з іншою жінкою, щоб виправити стосунки з першою. Якщо я хочу з кимсь переспати, ні в кого дозволу не питаю.

Незабаром після того вона пішла з дому. Хотілося б знати, чи вона цього не зробила б, якби я її тоді послухав і переспав з іншою жінкою. Невже цим вона намагалася зробити наше спілкування якомога вільнішим? Але ж це велика дурість! Бо тоді я зовсім не хотів ні з ким іншим спати. Що вона задумала — я так і не зрозумів. Бо нічого конкретного про це вона мені не сказала. Навіть після розлучення. Обійшлася тільки метафорами. Як завжди, коли йшлося про щось для неї важливе.

Минуло за північ, але гуркіт на швидкісній автостраді за вікном все ще не вгамувався. Час від часу повітря розривало тріщання мотоциклів. Звуконепроникне скло гасило шум, але не набагато. Той шум підступав упритул до мене, чітко визначаючи моє місце на Землі…

Стомившись розглядати телефон, я заплющив очі.

А коли заплющив їх — довгождане безсилля безшумно заповнило порожнечу. Надзвичайно вміло, швидко. І тоді поволі прийшов сон.

* * *

Після сніданку я перегорнув телефонний довідник і зателефонував своєму знайомому — агенту у сфері шоу-бізнесу. Я кілька разів мав з ним справу, коли брав інтерв’ю для журналу. О десятій ранку він, звісно, ще спав. Я вибачився за те, що розбудив, і сказав, що мені потрібен телефонний номер Ґотанди. Він трохи побурчав, але врешті-решт повідомив мені номер кіностудії, на якій Ґотанда працював за контрактом. Так собі студія, середньої руки. Я набрав її номер. Коли трубку підняв черговий менеджер, я повідомив йому назву свого журналу і сказав, що хотів би зв’язатися з паном Ґотандою. «Інтерв’ю?» — спитав менеджер. «Зовсім ні», — відповів я. «Ну, а що?» — допитувався він. Цілком справедлива недовіра. «Чисто особиста справа», — сказав я. «Яка саме?» — наполягав він. «Я з ним учився в середній школі, — відповів я. — І мені будь-що треба з ним зв’язатися». «Як вас звати?» — спитав він. Я сказав. Він записав. «У мене важлива справа до нього», — додав я. «Кажіть, я передам», — пообіцяв менеджер. «Я хотів би поговорити безпосередньо з ним», — сказав я. «Таких, як ви, багато, — зауважив він. — Самих тільки однокласників кілька сотень».