Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Мураками Харуки

— Убив? Кого?

— Ту жінку. З якою спав у неділю.

Я все одно нічого не второпав. У моїй голові панував повний безлад. Якась стороння сила втрутилася в моє становище і порушила природний хід подій. Та звідки і як вона сюди потрапила — я не здогадувався. І мимоволі всміхнувся.

— У тому фільмі ніхто не вмер. Ти щось переплутала.

— Я не про фільм кажу. Він у реальному світі вбив. Я це точно зрозуміла, — сказала Юкі й стиснула мій лікоть. — Я так злякалася. Ніби щось важке застрягло в животі. Так боліло, що аж дух перехопило. І ще зараз від страху горло стискається. Знаєте, воно знову на мене накотилось. Я чітко це відчуваю…Ваш друг убив ту жінку. Я не брешу. Це чиста правда.

Нарешті я збагнув, про що вона говорить. В одну мить мороз пробіг поза шкірою. Мені заціпило рота. Закам’янівши під дощем, я дивився на Юкі. «Що робити?» — думав я. Все в моєму житті перекосилось. Усе випало з моїх рук.

— Вибачте. Можливо, я не мала цього казати, — промовила Юкі. І, глибоко зітхнувши, відпустила мій лікоть. — Чесно кажучи, я сама не все розумію. Відчуваю, що це факт, але не впевнена, чи це справжнійфакт. Може, ви мене зненавидите, як усі інші, за те, що я сказала. Але не сказати я не могла. Незалежно від того, це правда чи ні — я це чітко бачу. Бо тримати в собі не можу. Ой, як це страшно! Я сама із цим не дам собі ради. А тому, благаю, не зліться на мене. Як дуже докорятимете, я не витримаю.

— Гей, заспокойся і розкажи — я не докорятиму, — сказав я, легенько стиснувши її руку. — То ти це бачила?

— Так, чітко бачила. Таке зі мною трапилося вперше… Бачила, як він убив її. Задушив ту жінку з фільму. А потім відвіз трупа на автомашині кудись дуже далеко. Відвіз на тій італійській автомашині, на якій ми одного разу каталися. Це його автомашина, правда?

— Так, його, — підтвердив я. — А що ти ще знаєш? Спокійно подумай. Будь-яка деталь мені цікава. Як щось знаєш — усе розповідай.

Вона відвела голову з мого плеча й, ніби її випробовуючи, разів два-три нею покрутила. Потім носом глибоко вдихнула.

— Знаю не так уже й багато. Запах землі. Лопата. Ніч. Перегукування нічних птахів. От і все, здається. Він задушив її, відвіз кудись на тій автомашині й закопав у землю. І більше нічого. Тільки от що дивно — жодного злого наміру не відчувається. Нема відчуття, що йдеться про злочин. Це, скоріше, якась церемонія. Надзвичайно спокійна. І вбивця, і жертва такі спокійні. Якийсь дивний спокій. Не знаю, які слова підібрати. Ніби все це відбувається на краю світу — такий спокій.

Я надовго заплющив очі. І намагався зібратись із думками в тій спокійній темряві, але не зумів. Я спробував знайти під ногами опору й встояти, та мені не вдалося. Враження складалося таке, ніби речі та явища цього світу, що закарбувалися в моїй пам’яті, вмить розсипалися, втративши будь-який зв’язок між собою. Все розбилося на дрібні шматки й розлетілося. Слова Юкі я просто взяв до відома. Не вірив, але й не відкидав. Вони самі собою проникли мені в душу. Звичайно, це одна з можливостей. Однак у ній містилася страшенно нищівна сила. Висловлена устами Юкі, ця можливість, немов буря, розметала певну систему, яка ледь-ледь формувалася в моїй голові ось уже протягом кількох останніх місяців. Хоча цій системі, невиразній, тимчасовій, бракувало, точно кажучи, доказовості, вона по-своєму служила міцною опорою в моєму житті. І от ця опора зараз безслідно зникла.

«Така можливість існує», — подумав я. І в ту саму мить відчув, ніби щось скінчилося. Ледь помітно, але вирішально. Та от що — я не знав. А думати не хотілося. «Подумаю згодом», — вирішив я. І знову відчув самотність. Сидячи удвох із тринадцятирічною дівчиною під дощем на морському березі, я був нестерпно самотній.

Юкі легенько стиснула моє зап’ястя. Дуже довго вона його стискала. Маленькою теплою долонею, що здавалася чимось нереальним — лише відтворенням спогадів про минуле. «Спогади», — подумав я. Від яких на душі тепло. Але якими нічому вже не зарадиш.

— Ходімо, — сказав я. — Відвезу тебе додому.

Я відвіз її до Хаконе. Дорогою ми обоє мовчали. Тиша була настільки нестерпною, що я навмання взяв якусь касету і вставив у магнітофон. Заграла музика, але яка — я сам не розумів. Всю свою увагу я зосередив на дорозі. Координуючи рухами рук та ніг, перемикав швидкість і повертав кермом. На вітровому склі одноманітно вистукували двірники: цок-цок, цок-цок, цок-цок…