Гаррі Поттер і в’язень Азкабану - Роулинг Джоан Кэтлин

— Пане професоре? — боязко звернулася до Люпина Герміона. — Можна… можна я щось запитаю?

— Звичайно, Герміоно, — люб’язно дозволив Люпин.

— Скеберс… тобто цей… чоловік… три роки спав у Гарріній спальні. Якщо він працював на Відомо–Кого, то чому досі не намагався нашкодити Гаррі?

— От! — пронизливо вигукнув Петіґру і тицьнув на Герміону своїм скаліченим пальцем. — Дякую тобі! Бачиш, Ремусе? З Гарріної голови навіть волосинка не впала! Чого б я мав йому шкодити?

— А ось чого, — вигукнув Блек. — Ти ніколи й нічого не робив без користі для себе. Волдеморт дванадцять років переховується, до того ж, кажуть, що він напівмертвий. Навіщо тобі під самим носом Албуса Дамблдора вбивати когось заради дотліваючого чаклуна? Ось якби він відновив свою могутність, тоді інша річ: ти б негайно до нього повернувся, правда? А навіщо тобі було влізати в родину чаклунів? Щоб бути в курсі всіх чуток. Ану ж до твого колишнього покровителя знову повернеться сила, і тоді буде безпечно до нього приєднатися…

Петіґру то роззявляв, то знову закривав рота. Він наче втратив мову.

— Е–е… містер Блек… Сіріусе… — боязко звернулася до нього Герміона.

Почувши ці слова, Блек аж здригнувся і здивовано глянув на Герміону: вочевидь, він давно забув, коли до нього зверталися ввічливо.

— Дозвольте запитати, як… як ви зуміли вирватися з Азкабану без допомоги чорної магії?

— Дякую, дякую! — вигукнув Петіґру, несамовито киваючи їй головою. — От власне! Саме це я й хотів…

Відчувши на собі Люпинів погляд, він завмер на півслові. Блек трохи насупився, поглядаючи на Герміону, але не тому, що його роздратувало запитання: він обмірковував відповідь.

— Я й сам не знаю, — повільно промовив він. — Мабуть, я не збожеволів тільки тому, що був переконаний у власній невинності. Ця думка не була радісною, тож дементори не могли її висмоктати… але вона зберегла мій розум і свідомість… допомогла зберегти силу.. отож, коли настала відповідна мить… я перевтілився у власній камері… і став псом. Дементори сліпі, ви знаєте… — Він ковтнув слину. — Вони знаходять людей, відчуваючи їхні емоції… Коли я обернувся на пса, вони відчули, що мої почуття стали не такі… не такі людські, простіші… але вони, звісно ж, думали, що я божеволію, як і решта в’язнів, тож це їх не стурбувало. Та я був украй знесилений і не мав жодної надії, що впораюся з ними без чарівної палички…

Але тоді я побачив на знімку Пітера… Я зрозумів, що він у Гоґвортсі, поруч із Гаррі… готовий діяти, щойно довідається, що Темний Лорд знову набирає сили…

Петіґру хитав головою, нечутно ворушив губами і, неначе загіпнотизований, не спускав очей з Блека.

— …я зрозумів, що він готовий завдати удару, тільки–но впевниться у своїх спільниках… готовий віддати їм останнього з Поттерів. Хто б тоді насмілився сказати, що він зрадив Лорда Волдеморта? Його б зустріли з почестями… Тому ви розумієте, що я мусив діяти. Адже я єдиний знав, що Пітер і досі живий…

Гаррі згадав, як містер Візлі ділився з дружиною: «Вартові кажуть, що він розмовляє вві сні… одні і ті ж слова… «Він у Гоґвортсі»…

— Хтось мовби запалив у моїй голові вогонь, і дементори були не в змозі його загасити… це не було радісне відчуття… це було якесь шаленство… воно давало мені силу, прояснювало думки. І ось якось увечері, коли дементори відчинили двері моєї камери, щоб подати їжу, я прослизнув повз них у подобі пса… Їм значно важче відчувати тварин, тож вони розгубилися… Я був неймовірно худий… такий худий, що зумів прослизнути крізь ґрати… У подобі пса я доплив до самого берега… далі на північ… і так аж сюди, на територію Гоґвортсу… Відтоді постійно жив у Забороненому лісі… хіба що… не втерпів і прийшов на квідич… ти, Гаррі, літаєш не гірше за батька…

Він глянув на Гаррі, і той уперше не відвів погляду.

— Повір мені, — прохрипів Блек. — Повір. Я ніколи не зраджував Джеймса і Лілі. Я б скоріше вмер, аніж їх зрадив.

І Гаррі нарешті повірив. Клубок у горлі не давав йому говорити, тож він лише кивнув.

— Ні! — Петіґру впав навколішки, ніби Гаррін кивок був йому смертним вироком. Він почав плазувати на колінах, молитовно простягаючи до Блека руки.

— Сіріусе, це ж я… Пітер… твій друг.. ти не можеш… Блек замахнувся ногою і Петіґру відсахнувся.

— Моя мантія брудна й без тебе.

— Ремусе! — запищав Петіґру, повертаючись уже до Люпина і благально припадаючи перед ним до землі. — Ти ж у це не віриш… Невже Сіріус не сказав би тобі, що вони змінили свій план?