Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії - Роулинг Джоан Кэтлин

— Бо ти туди їдеш, — з насолодою додала Петунія. — У спецшколу для почвар. Ти і той Снейпів хлопець… двоє виродків, ось хто ви такі. Це й добре, що вас відсіяли від нормальних людей. Нам так безпечніше.

Лілі подивилася на батьків, які зі щирим задоволенням розглядали платформу, насолоджуючись цим видовищем. Тоді знову глянула на сестру й заговорила пошепки з люттю в голосі:

— Чомусь ти не вважала, що то школа для почвар, коли писала листа директорові і благала, щоб він тебе прийняв.

Петунія стала яскраво—червона.

— Благала? Я не благала!

— Я бачила його відповідь. Дуже чемну.

— Ти не мала права читати… — прошепотіла Петунія. — То особистий лист… як ти могла?…

Лілі видала себе, мимохіть зиркнувши туди, де стояв Снейп. Петунія охнула.

— Його знайшов цей хлопець! Ти з цим хлопцем нишпо рила в моїй кімнаті!

— Ні… ми не нишпорили… — почала боронитися Лілі. — Северус побачив конверт і не повірив, що маґелка може спілкуватися з Гоґвортсом, от і все! Він каже, що на пошті, мабуть, працюють замасковані чаклуни, які займаються…

— Мабуть, ті чаклуни скрізь пхають свого носа! — вигукнула Петунія, збліднувши. — Почвара! — ще раз обізвала вона сестру й кинулася до батьків…

І знову картинка змінилася. Снейп квапливо йшов коридором "ІЬґвортського експреса", що вистукував колесами повз села й поля. Снейп уже перевдягся у шкільну мантію, скориставшись, мабуть, найпершою ж нагодою позбутися свого жахливого маґлівського одягу. Нарешті він зупинився біля купе, в якому їхало кілька галасливих хлопців. У кутку біля вікна сиділа, зіщулившись, Лілі і притискала обличчя до шибки.

Снейп відчинив двері купе й сів навпроти Лілі. Вона глянула на нього й знову відвернулась до вікна. Була заплакана.

— Не хочу з тобою говорити, — сказала вона здавленим голосом.

— Чому?

— Туня мене н—ненавидить. Бо ми побачили того листа від Дамбддора. —Той що?

Вона зміряла його лютим поглядом. —А те, що вона моя сестра!

— Вона звичайна… — він вчасно спохопився. Лілі, що саме непомітно витирала очі, його не почула.

— Але ж ми їдемо! —сказав він, не в змозі стримати приємне збудження в голосі. — Оце головне! Ми їдемо в Гоґвортс!

Вона кивнула, витираючи очі, і, попри все, не могла не всміхнутися.

— Добре було б, якби ти потрапила в Слизерин, — Снейп зрадів, що в неї поліпшується настрій.

— Слизерин?

Якийсь хлопець, що досі сидів у купе, не виявляючи ніякого інтересу до Лілі і Снейпа, почувши це слово, повернувся до

них, і Гаррі, досі зосереджений лише на двох пасажирах біля вікна, побачив батька. Худорлявий, чорнявий, як і Снейп, однак наділений тою невловимою аурою людини, оточеної любов'ю й піклуванням, чого так явно бракувало Снейпові.

— Хто б ото хотів бути в Слизерині? Я б звідти просто втік. А ти? —запитав Джеймс хлопця, що, відкинувшись, сидів навпроти. Гаррі, здригнувшись, упізнав у ньому Сіріуса. Сіріус навіть не всміхнувся.

— У Слизерині навчалися всі мої рідні, —відповів він.

— Овва! — здивувався Джеймс, — а я думав, що ти нор мальний!

Сіріус вишкірився.

— Можливо, я поламаю цю традицію. А куди б ти пішов, якби мав таку можливість?

Джеймс підняв удаваного меча.

— "Ґрифіндор — живуть відважні учні там!" Як і мій тато. Снейп зневажливо пхикнув. Джеймс напосівся на нього. —Тобі щось не подобається?

— Та ні, —заперечив Снейп, хоча його глузлива посмішка

свідчила про інше. — Якщо вам важливіші м'язи, ніж розум…

— А куди ж ти підеш, якщо в тебе ні того, ні того?—докинув

Сіріус.

Джеймс заревів з реготу. Лілі випросталася, почервонівши, й зміряла Джеймса та Сіріуса недобрим поглядом.

— Ходімо звідси, Северусе, пошукаємо собі інше купе.

— Ооооооо…

Джеймс і Сіріус, кривляючись, копіювали її зарозумілий тон. Джеймс спробував підставити Снейпові ногу, коли той

його минав.

— Бувай, Слинявус! — крикнув їм услід хтось із хлопців,

і двері купе зачинилися…

І знову відбулася зміна декорацій…

Гаррі стояв у Снейпа за спиною, дивлячись на освітлені свічками столи гуртожитків, за кожним — по два ряди захоплених облич. Професорка Макґонеґел викликала:

— Еванс, Лілі!

Він бачив, як у його мами трусилися й підгиналися ноги, поки вона йшла до хиткого ослінчика. Підійшла, сіла. Професорка Макґонеґел поклала їй на голову Сортувальний Капелюх. Щойно він торкнувся її темно—рудого волосся, як одразу вигукнув: