Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії - Роулинг Джоан Кэтлин

— Вибач мені!

— Дарма стараєшся…

Була ніч. Лілі стояла в халаті, склавши на грудях руки, перед портретом Гладкої Пані біля входу в Ґрифіндорську вежу.

— Я вийшла тільки тому, що Мері казала, ніби ти намірився тут спати.

— Ага. Я так би й зробив. Я не хотів назвати тебе брудно—кровкою, це просто…

— Само вискочило? — Лілі говорила без найменшого спів чуття. —Тепер уже пізно. Я роками тобі вибачала. Мої друзі не розуміють, чому я взагалі з тобою розмовляю. Ти зі своїми дорогоцінними дружками—смертежерами… бачиш, ти цього навіть не заперечуєш! Ти навіть не заперечуєш, що й сам хочеш стати таким! Ніяк не дочекаєшся, щоб приєднатися до Відомо—Кого?

Він роззявив було рота, та так нічого й не сказав.

— Я більше не можу прикидатися. Ти обрав свій шлях, а я —

свій.

— Ні… послухай, я ж не хотів…

— …називати мене бруднокровкою? Та ти ж, Северусе, усіх таких, як я, називаєш бруднокровцями. Навіщо робити для мене виняток?

Він намагався знайти якісь слова, але вона зміряла його зневажливим поглядом, розвернулася й полізла назад у отвір за портретом…

Коридор зник, але нова сцена виникла не одразу. Гаррі немовби летів крізь якісь мінливі форми й кольори, поки все навколо не ущільнилося знову. Він опинився на вершині пагорба, стояв самотній і змерзлий у непривітній темряві, а вітер свистів у гіллі кількох безлистих дерев. Дорослий Снейп озирався навсібіч, важко дихав, міцно стискав у руці чарівну паличку, чекаючи на когось або на щось… Його страх передався й Гаррі, хоч він і розумів, що йому ніщо не може зашкодити, але зазирав Снейпові за плечі, хотів збагнути, на що саме той чекає…

І тут повітря прорізав сліпучий, зазубрений струмінь білого світла. Гаррі подумав було, що це блискавка, але Снейп упав навколішки, чарівна паличка вислизнула у нього з руки.

— Не вбивай мене!

— Я й не збирався.

Звук Дамблдорового явлення потонув у свисті вітру в гілках. Албус височів над Снейпом, його мантія розвівалася на вітрі, лице підсвічувала знизу чарівна паличка.

— Ну, Северусе? Яку вістку хоче мені переказати Лорд Вол—

деморт?

— Ні… ніякої вістки… я тут із власної волі! Здавалося, Снейп збожеволів — він заламував руки,

чорне волосся мотилялося навколо голови.

— Я… я прийшов з попередженням… ні, з проханням…

будь ласка… Дамблдор легенько махнув чарівною паличкою. Хоч листя й гілляччя, як і раніше, хиталося від нічого вітру, одначе те місце, де він стояв перед Снейпом, огорнула тиша. —З яким це проханням може звертатися до мене смертежер?

— Пе… передбачення… пророцтво… Трелоні…

— Ясно, — сказав Дамблдор. — І що ж ти розповів Вол—демортові?

— Усе… все, що почув! — відповів Снейп. — Ось чому… з цієї причини… він думає, що там ідеться про Лілі Еванс!

— У пророцтві не згадується ніяка жінка, — сказав Дамблдор. — Там ідеться про хлопця, що народився наприкінці липня…

— Ти знаєш, що я маю на увазі! Він думає, що там ідеться про її сина, він полюватиме на неї… і вб'є їх усіх…

— Якщо вона для тебе така важлива, — глузливо дивився Дамблдор, — то, може, Лорд Волдеморт її пощадить? Ти не попросив у нього милосердя для матері в обмін на сина?

— Я вже… я вже його просив…

— Який же ти ниций, — кинув Дамблдор, і Гаррі ще не чув такої погорди в його голосі. Снейп аж зіщулився. — Отже, тобі байдуже, що загинуть її чоловік і син? Вони можуть померти, аби тільки ти здобув те, чого жадаєш?

Снейп мовчки дивився на Дамблдора.

— То сховай їх усіх, — прохрипів він. — Тримай її… їх… у безпечному місці. Прошу тебе.

— І що я за це від тебе матиму, Северусе?

— Від мене… за це? — Снейп приголомшено дивився на Дамблдора, і Гаррі чекав, що він почне протестувати, однак той після довгої паузи сказав: —Усе, що завгодно.

Вершина пагорба зникла, Гаррі вже стояв у Дамблдоровім кабінеті, і хтось жахливо ревів, наче поранений звір. Снейп повалився долілиць у крісло, а Дамблдор похмуро стояв над ним. За якусь мить Снейп підняв обличчя. Здавалося, що після тієї розмови на вершині пагорба для нього минуло кількасот років невимовних мук.

— Я думав… ти зумієш… її… вберегти…

— Вони з Джеймсом довірилися не тій людині, — відповів

Дамблдор. — Як і ти, Северусе. Ти ж, мабуть, сподівався, що Лорд Волдеморт її пощадить? Снейп ледве дихав.

— її син вижив, — додав Дамблдор.

Снейп смикнув головою, наче відганяв набридливу муху.