1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки

— Дякую, — сказала Аомаме.

Аомаме, стоячи у кухні, готувала какао. Перед тим, як знову вийти на веранду й спостерігати за дитячою гіркою, треба було зігрітися. Скип'ятивши в каструлі молоко, розчинила в ньому порошок какао. Вилила його у велике горня й зверху додала заздалегідь збитих вершків. Неквапливо пила його за столом, згадуючи подробиці розмови з Тамару. «Своїми руками Фукускеголовий намагається мене роздягнути догола, — згадувала вона. — Він — здібний професіонал. І небезпечний».

У стьобаній куртці на пуху й з шарфом на шиї, вона взяла горня з недопитим какао й вийшла на веранду. Сіла на садовий стілець і накинула на коліна вовняне укривало. Дитяча гірка, як і раніше, була безлюдна. Тільки впадав в очі малий хлопець, що саме тоді покидав парк. Це її здивувало. Присадкуватий хлопець у в'язаній шапці. Та як тільки Аомаме звернула на нього увагу під гострим кутом крізь щілину жалюзі, він швидко перетнув її поле зору й миттю зник за рогом будинку. Хлопець начебто був з надто великою головою. А може, так їй здалося.

У всякому разі, це був не Тенґо. А тому Аомаме ним більше не переймалася, а переводила погляд то на дитячу гірку, то на стадо хмар, які одна за одною проносилися по небу. Пила какао й зігрівала горнятком долоні.

Насправді в цю мить Аомаме бачила, звісно, не хлопця, а Усікаву. Якби при яскравішому світлі могла трохи довше придивитися, то, природно, помітила б, що голова в нього не хлоп'ячих розмірів. І дійшла б висновку, що цей коротун з головою, як у Фукуске, — чоловік, про якого говорив Тамару. Але Аомаме бачила його заледве кілька секунд, й то під гострим кутом. Та, на щастя, з тієї ж причини Усікава не помітив Аомаме на веранді.

У голові спливають кілька «якби». ЯкбиТамару трохи раніше закінчив розмову і якбиАомаме після того, роздумуючи над його словами, не готувала какао, то, напевне, побачила б Тенґо, який з дитячої гірки поглядає на небо. Вибігла б негайно з квартири й зустрілася з ним через двадцять років.

Та водночас, якби так сталося, то Усікава, що стежив за Тенґо, відразу здогадався б про Аомаме, встановив би місце її перебування і негайно доповів би двом типам із «Сакіґаке».

Отож ніхто не може сказати, чи те, що Аомаме не побачила Тенґо, щаслива подія чи ні. У всякому разі, як і минулого разу, Тенґо виліз на дитячу гірку і звідти поглядав на два Місяці й хмари, що перед ними проносилися. Тоді Усікава крадькома стежив за Тенґо. А тим часом Аомаме, покинувши веранду, розмовляла по телефону з Тамару і після того пила приготоване какао. Таким чином промайнуло хвилин двадцять п'ять. У певному розумінні визначальних хвилин. Коли Аомаме в стьобаній куртці на пуху і з горнятком какао в руці повернулася на веранду, Тенґо вже залишив парк. Усікава відразу за ним не погнався. Бо хотів сам на місці в чомусь пересвідчитися. Зробивши це, пішов квапливо з парку. Свідком цих останніх кількох секунд і була Аомаме.

Як і перед тим, хмари з великою швидкістю перетинали небо. Линули на південь, а далі, над Токійською затокою, напевне, на безкраї простори Тихого океану. І невідомо, яка доля після того їх чекала. Так само, як душ після смерті.

У всякому разі, кільце звужувалося. Однак ні Аомаме, ні Тенґо не знали, що воно навколо них так стрімко зменшувало свої розміри. А от Усікава це трохи відчував. Бо сам активно сприяв цьому процесу. А проте цілісної картини не уявляв собі. Головного не знав. Того, що відстань між ним та Аомаме скоротилася заледве до кількох десятків метрів. І, як це не дивно, він залишав парк з безладом у голові, нездатний як слід упорядкувати свої думки.

О десятій холоднеча стала ще суворішою. Аомаме нарешті встала й повернулася в опалювану кімнату. Роздягнувшись, залізла у теплу ванну. Позбуваючись холоду, що проник в її організм, приклала долоню до низу живота. Намацала ледь-ледь помітну округлість. Заплющивши очі, намагалася відчути наявність свого маленького створіння.Часу лишилося обмаль. Аомаме будь-що мусила повідомити Тенґо, що носить у своєму лоні його дитину. Що докладе відчайдушних зусиль, щоб захистити немовля.

Переодягнувшись, вона забралася в ліжко і в темряві лягла спати. Перед тим як міцно заснути, бачила уві сні стару господиню. В оранжереї «Садиби плакучих верб» Аомаме разом із господинею милувалася метеликами. В оранжереї було темнувато й тепло, немов у жіночому лоні. Там же вона помістила й каучукове деревце, залишене в колишній квартирі. Дбайливо доглянуте, воно до невпізнання ожило і повернуло собі яскраве зелене забарвлення. На його м'ясистому листі сиділи невідомі метелики з південних країв. Склавши свої великі різнобарвні крила, вони, здавалось, спокійно спали. І це Аомаме тішило.