Хранителі персня - Толкиен Джон Рональд Руэл

— Сьогодні далі йти неможливо, — сказав Боромир. — Хто хоче, хай називає це вітром, але я чую голоси, і дуже люті; а камені поцілюють саме в нас!

— Я називаю це вітром, — сказав Арагорн, — і все ж таки ти маєш рацію. Є у світі чимало сил, ворожих до усіх двоногих істот без винятку. Вони мають свої власні цілі, й Саурону вони не служать. Часто вони навіть старіш за нього й раніше з’явилися у світ.

— Карадрас здавна звали Жорстоким, — нагадав Гімлі, — і слава в нього погана з давніх–давен, коли про Саурона у цих краях й чутки не було.

— Чи не однаково, хто супротивник, якщо ми не в змозі подолати його? — зазначив Гандальф.

— То що ж маємо робити? — жалісно вигукнув Пін (він чіплявся, тремтячи, за Меррі та Фродо).

— Або зупинитися, або повернутися, — відповів Гандальф, — Йти далі не можна. Трохи вище, якщо я правильно пам’ятаю, стежина відходить від скель до невеличкої западини під довгим укосом з твердої породи. Там не сховатися ані від снігу, ані від камнепаду, ані від чого іншого.

— Але й повертатися, доки буря не вщухла, теж неможливо, — сказав Арагорн. — Адже, коли ми піднімались, нам не трапилось укриття більш придатного, ніж ця скеляста стіна.

— Оце так укриття! — пробурмотів Сем. — Чи одна стіна без даху — цілий дім?

Увесь загін тепер зібрався під скелею, притуляючись до неї якомога щільніше. Вона була злегка похилою у бік півдня й могла так–сяк прикрити мандрівників від північного вітру та каміння, що падало з гори. Але вітер зі снігом, що падав усе густіше, так і шмагав у вічі звідусіль. Вони збилися тісною купою, спинами до стіни. Гобіти прилаштувалися під боком поні; Білл терпляче згодився затулити їх, але невдовзі снігу намело йому вище колін, і замети все більшали. Якби гобіти були самі; без вищих супутників, їх засипало б зовсім.

Сонливість здолала Фродо; він швидко занурювався у теплу, туманну дрімоту. Йому здавалося, наче вогонь зігріває його ступні, а з тіні по інший бік вогнища лунає голос Більбо: «Я не дуже високої думки про твій щоденник. Снігова буря дванадцятого січня! Заради її опису не варто було повертатися!»

— Але ж я хотів відпочити, виспатися, Більбо! — із зусиллям вимовив Фродо й одразу відчув, що його трусять.

Зі стогоном повернувся він до дійсності: Боромир розкидав сніг і підняв його з землі.

— Гандальфе! Напіврослики так загинуть! Немає сенсу тут сидіти й чекати, поки нас засипле з головою. Треба якось рятуватися!

— Дай–но їм ось цього, — сказав Гандальф, попорпавшись у своїй торбі й діставши шкіряну флягу. — Кожному по ковтку. Це прощальний дарунок Елронда, славнозвісний «мирувар» з Імладрісу. Діє дуже сильно. Хай вип’ють по черзі!

Ковтнувши теплої і духмяної рідини, Фродо відра ожив, сонливість відступила. Друзі його теж піднесли духом, до усіх повернулись надія й бадьорість. Але сніг вщухав, валив усе більше і більше, і вітер скиглив усе гучніше.

— Чи не запалити нам багаття? — раптом спитав Бор мир. — Вибирати зараз, схоже, доведеться саме між вогнем чи смертю. Поміркуй, Гандальфе: якщо ми опинимся під снігом, ніякі шпигуни нас, ясна річ, не побачать, тільки нам це вже буде байдуже!

— Розкладіть багаття, якщо зможете, — відповів Гадальф. — Коли тут є хтось здатний пережити таку негоду, він нас помітить і без вогню.

Завдяки передбачливості Боромира загін мав хмиз тріски, але усе стало вогким, й ані ельфу, ані навіть гної не вистачило вміння розпалити вогонь на лютому вітрі. Нарешті за справу взявся Гандальф. З явною неохотою підібрав він жмут хмизу, владно сказав: «Наур єн адра аммон!» і вдарив патерицею у середину жмута. Сліпучі зелений спалах — і полум’я охоплює дерево, і тріщить,: годиться.

— Ну, тепер у будь–якого спостерігача від Рівендел до гирла Андуїну ніяких сумнівів щодо мене не залишилося, — пробурмотів він. — Я, так би мовити, просигналив «Гандальф тут!»…

Але Хранителям було вже не до спостерігачів. З вогні їм стало веселіше. Дерево чудово горіло, шипів, танучи, сніг і хоч під ногами відразу стало сльотаво, це не заважало гріти руки над вогнем. Так і стояли вони пліч–о–пліч навколо танцюючого вогню. Червоне світло осявало стомлені, стурбовані обличчя, а за ними чорною стіною стояла ніч.

Але хмиз згорав швидко, а сніг усе падав та падав.

Вогонь став пригасати; його підживили останньою блискавкою.

— Ніч закінчується, — сказав Арагорн. — Невдовзі світанок.