Хранителі персня - Толкиен Джон Рональд Руэл

Чорні коні, шаленіючи, понесли вершників просто у вируючу, бурхливу воду. Їхнє заливчасте іржання загубилося у ревінні ріки, що несла їх геть.

Фродо відчув, що падає; неспокійні хвилі ніби здійнялися до неба і поглинули не тільки його ворогів, але і його самого. Більше він нічого не бачив і не чув.

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ 1

ЗУСТРІЧІ Й ПОБАЧЕННЯ

Фродо прокинувся й виявив, що лежить у ліжку. Спершу він подумав, що спав і бачив довгий, неприємний сон, який ще не зовсім вивітрився з пам’яті. А може, хворів? Але звідки ж тоді над ним ця незнайома стеля: пласка, з темними балками, оздоблена багатою різьбою? Він полежав ще трохи, спостерігаючи за плямами сонячного світла на стіні і вслухаючись у шум водоспаду.

— Де це я, і котра година? — сказав він, звертаючись до стелі.

— У домі Елронда, і зараз десята ранку, — відповів чийсь голос. — Ранок двадцять четвертого жовтня, якщо це для тебе важливо.

— Гандальф! — Фродо одразу підскочив.

Старий маг сидів у кріслі біля відкритого вікна.

— Так, — сказав він, — я тут. І ти, на щастя, теж тут, після всіх дурниць, що накоїв з того часу, як пішов з дому.

Фродо знову ліг. Йому було надто спокійно й затишно, щоб сперечатись, та й мага хіба переговориш… Тепер він цілковито прокинувся, і все згадалося: страхітливе «ходіння навпростець» Старим Лісом, «неприємність» у «Грайливому Поні», шалене рішення надіти Перстень на Вітровії. Фродо перебирав усе це в пам’яті й намагався второпати, як це його занесло до Рівенделлу; тишу порушувало лише тихе пихкання Гандальфової люльки, білі кільця диму вилітали у вікно.

— Де ж Сем? — спитав нарешті Фродо. — І всі інші? Як вони?

— Усі живі–здорові, — відповів Гандальф. — Сем сидів тут, аж поки я не відправив його відпочити десь годину тому.

— Що ж трапилось біля Броду? Мені все ввижалося як у тумані, та й зараз не прояснилося…

— Ще б пак! Ти вже починав втрачати тілесну оболонку. Рана все ж таки далася взнаки. Ще кілька годин, і тобі вже ніхто б не зміг допомогти. Але ти не такий уже й слабкий, дорогий мій гобіте! Це стало ясно ще на Могильниках — а там ви зустрілися з небезпекою насправді смертельною. Жаль, що на Вітровії ти не втримався.

— Схоже, ти вже багато знаєш, — здивувався Фродо. — Про Могильник я нікому не розповідав: спершу дуже боявся, а згодом це якось відсунулося. Було про що подумати. Звідки ж ти дізнався?

— Ти багато говорив уві сні, Фродо, — м’яко пояснив Гандальф. — І я без великих зусиль читав у твоїх думках і пам’яті. Не турбуйся! Щодо «дурниць», то я не всерйоз. І ти, й інші впоралися непогано. Нелегке завдання — подолати таку дальню путь, такі небезпеки й зберегти Перстень!

— Без Блукача нічого б не вийшло, — зізнався Фродо. — Але твоїх порад нам дуже не вистачало! Я часто не знав, як ліпше вчинити.

— Мене затримали, — сказав Гандальф. — Уся справа ледь не зірвалася. Але, можливо, так і на краще.

— А ти не розповіси, що трапилося?

— На все свій час! Елронд не велів тобі багато розмовляти й турбуватися сьогодні.

— Але коли мовчиш, мимоволі усілякі думки лізуть, а від цього втомлюєшся не менше, — заперечив Фродо. — Я вже зовсім прийшов до тями і хотів би багато що з’ясувати. Ну хоча б скажи, чому ти затримався?

— Незабаром почуєш усе, що схочеш. Ось одужаєш — й одразу буде зібрано Раду. А зараз я скажу лише, що потрапив у полон.

— Ти? У полон?

— Так, я, Гандальф Сірий, — поважно сказав маг. — На світі багато різних сил, добрих та лихих, є й сильніші за мене. З деякими я ще не мав справи. Але мій час надходить. Правитель Моргула та його Чорні Вершники зробили перший крок. Наближається війна!

— Отже, ти знав про Вершників — раніше, ніж я їх зустрів?

— Так, знав. І тобі одного разу казав про них: бо Чорні Вершники — це й є Примари Персня, Дев’ятка Володаря Перснів. Але я не знав, що вони знову прийшли у світ, інакше одразу забравши тебе. Звістка дійшла до мене лише в червні, коли ми вже розлучилися. Але про це ще встигнемо побалакати. А поки що загибель наших сподівань відвернув Арагорн.

— Так, — сказав Фродо, — Блукач нас виручив. Щоправда; спочатку я його побоювався, а Сем не цілком довіряв, я думаю, до самої зустрічі з Глорфінделем.

Гандальф посміхнувся: