Хранителі персня - Толкиен Джон Рональд Руэл

Потім Фродо побачив вдалині дві великих скелі, схожі на вежі чи стовпи — широкі, зловісні, нависали вони над рікою з обох боків. Між ними відкривався вузький прохід. Ріка потягла човни туди.

— Дивіться — ось Аргонат, Стовпи Королів! — підхопився Арагорн. — Нас несе до них. Тримайте човни в одну лінію та подалі один від одного. Не виходьте із стрижня!

Чим ближче, тим скелі ставали вищими і все більше нагадували Фродо мовчазних та грізних гігантів. Згодом він упевнився, що це насправді гіганти: стародавні майстри вирізьбили їх, і ані сонце, ані дощі незчисленних зим не стерли величних рис. На могутніх підвалинах, що підіймались із води, стояли двоє королів; сліпі очі з–під вищерблених брів усе ще похмуро дивилися на північ. Обидва здійняли ліву руку у застережному жесті, а в правиці тримали сокиру; їхні голови увінчували шоломи з короною; тріщини сіткою оплели ці кам’яні корони. Великою силою та гідністю віяло досі від цих мовчазних стражів королівства, що давно вже зникло у хвилях часу. Трепет охопив Фродо, він зіщулився, прикрив очі й не наважився поглянути, коли підпливли ближче. Навіть Боромир схилив голову, коли човни закружляли, тендітні та легкі, як осіннє листя, у вічній тіні лицарів Нуменору. Так увійшли вони до розкритих темних Воріт.

Високо підіймались прямовисні урвища, неясно видні–лось далеке небо. Чорні води лунко гуркотіли, вітер посвистував угорі. Фродо опустив голову на коліна й почув, як Сем попереду репетує:

— Ой, лишенько! Що за місцина жахлива! Дайте–но , мені вилізти геть з човна, до кінця днів своїх до жодної калюжі не підійду, не те що до ріки!

— Не бійтесь нічого! — сказав хтось у них за спиною. Фродо озирнувся і побачив Блукача… ні, то був не Блукач, не пригнічений непогодою Слідопит. На кормі, гордовито виструнчившись, сидів Арагорн, син Арахорна. Вправними рухами направляв він човен, каптур його був відкинутий на плечі, темне волосся ворушив вітер, очі сяяли. Король–вигнанець повертався до своїх земель.

— Не бійтесь! — повторив він. — Давно вже мріяв я побачити подоби Ісілдура та Анаріона, моїх далеких предків. В їхній тіні Елесару, чи Арагорну, синові Арахорна з дому Валанділа, сина Ісілдура, нащадка Еленділа, нема чого боятися! — Очі його потемнішали, і він додав тихо, сам до себе: — Ех, чому нема з нами Гандальфа! Серце кличе мене до Мінас–Анору, до стін мого міста… Куди ж мені тепер іти?

Відлуння вітру, води й гучного каміння виповнило довге міжгір’я. Воно дещо загиналося на захід, і спочатку все було темне попереду; але незабаром Фродо помітив світлу шпарину. Мало–помалу вона ставала ширшою, нарешті човни винесло на світло, на широке плесо. Сонце, що давно вже проминуло полудень, сяяло у небі між хмарок. Води розлилися по круглястій улоговині Нан–Хитоель, замкненій стрімкими сірими бескидами; вони поросли деревами, але верхівки були голими і холодно виблискували на сонці.

На далекому, південному кінці озера здіймались три піки. Той, що посередині, був трохи висунутий уперед та відокремлений від інших, по суті, то був острів. Ріка обтікала його двома рукавами, розсіваючи іскри водяного пилу.

Звідти вітер ніс приглушений відстанню низький гуркіт, схожий на віддалений гуркіт грому.

— Оце і є Кремінь–скеля, або ж Тол–Брандір, — сказав Арагорн, показуючи на високий пік. — Ліворуч Амон–Ло, праворуч — Амон–Хин, висоти Слуху та Зору. За часів великих королів там влаштували особливі дозорні вишки з сидіннями. А на Тол–Брандір, як кажуть, не ступала нога ні людини, ні звіра. Ще до ночі ми наблизимось до них — чуєте невмовкаючий поклик Рауросу?

Хранителі дозволили собі трохи відпочити, пливучи за течією, що прямувала уздовж середини озера. Підживилися, а потім узялися за весла — треба було поспішати. Схили західних горбів покрила тінь, сонце почервоніло; де–не–де крізь туман прозирали перші зірки. Три піки попереду темніли у сутінках. Раурос гримів громовим гуркотом. Ніч уже вкрила ріку, коли човни нарешті увійшли до тіні гір.

Десятий день плавання скінчився. Глухомань залишилась позаду. Загін не міг посуватись далі, не зробивши вибору між сходом та заходом. Останнє, головне завдання походу підступило до них впритул.

Розділ 10

ЗАГІН РОЗДІЛЯЄТЬСЯ

Арагорн направив човни до правого рукава ріки. Тут, на західному березі, у затінку Тол–Брандіру, від підніжжя Амон–Хину до води спускався зелений луг. За ним починався пологий підйом; дерева росли біля підніжжя та уздовж берега озера.