Хранителі персня - Толкиен Джон Рональд Руэл

— Вовкам він не по зубах! Ось це вже, скажу я вам, було дивовижне видовище! Мені заледве маківку не обпалило!

Коли зовсім розвиднілося, ніяких слідів вовчого нападу не знайшлося — жодного мертвого тіла. Про битву нагадували лише згорілі пні та розкидані стріли Леголаса. Усі вони були цілі, лише від одної лишився наконечник.

— Як я й побоювався, — сказав Гандальф, — це не звичайні вовки, які полюють заради поживи. Давайте швидко поїмо й підемо звідси!

У той день погода знову змінилася, наче за чиєюсь волею: тепер, коли Хранителі відступили від перевалу, був потрібний уже не сніг, а добре освітлення, щоб здаля роздивитися навіть найглухіші куточки. За ніч вітер перейшов з північного на північно–західний і вщух. Хмари попливли на південь, відкрилося високе синє небо. Коли загін стояв на схилі горба, готовий вирушати, бліде сонце освітило вершини гір.

— Нам треба дістатися до воріт завидна, — сказав Гандальф, — інакше можемо взагалі не дістатися. Іти недалеко, але шлях може видатися звивистим — Арагорн мало ходив цими місцями, а я був біля західної стіни Морії лише одного разу, і то давно. Он там вона лежить, — він указав на північний схід, де гори різко обривалися. В далечині ледве вгадувався ряд голих стрімчаків, а посеред них — найвищий, сірий, наче стіна. — Коли ми спустилися з перевалу, я повів вас на південь, а не до тієї точки, звідки ми починали, як ви, ймовірно, уже помітили. І правильно зробив, бо тепер наш шлях на кілька миль коротший, а нам–бо треба поспішати. Рушаймо ж!

— Не знаю, на що й сподіватися, — невесело сказав Боромир. — Чи знайде Гандальф те, що шукає, чи, підійшовши до скель, ми вткнемося в ворота, зачинені назавжди? Будь–який вибір поганий, і, найпевніше, ми опинимося затиснутими між неприступною стіною й вовками. Гаразд, пішли!

Тепер попереду, з магом, ішов Гімлі — так хотілося йому якнайшвидше потрапити до Морії. Удвох привели вони загін назад до гір. Єдину стародавню дорогу до Морії із заходу було прокладено за течією невеликої річки — Сіраннони, яка починалася біля підніжжя стрімчаків недалеко від воріт. Але чи то Гандальф збився зі шляху, чи то місцевість за останні роки змінилась — ріки на належному місці, лише за кілька миль на південь від місця їхньої ночівлі, не знайшлося.

Наближався полудень, а загін усе плентався, спотикаючись, пустищем, засипаним рудим камінням. Ніде не блищала, не шуміла вода — висохлий бурий ґрунт. Ніде ні живої душі, навіть — жодного птаха в небі. Настрій упав; що принесе ніч, якщо наздожене посеред цих загублених земель, кожен намагався не думати.

Гімлі від нетерпіння випередив усіх і раптом, видершись на пагорб, зупинився й замахав руками. Підбігши до нього, мандрівники побачили внизу вузький і глибокий жолоб — порожнє річище. Давно висохла остання цівка води, оголилися білі камені в червоних плямах; але берегом звивалася стежина, сильно зрита й ледь помітна між зруйнованих стін і протнутих плит стародавньої бруківки.

— Ага! Нарешті! — сказав Гандальф. — Тут текла Сіраннона, або інакше Воротарка. Шумлива була річка й швидка. Куди поділася вода, гадки не маю. Ходімо! Ми дуже затрималися — треба поспішати!

Усі в загоні втомилися, збили ноги, але вперто крокували нерівною, звивистою стежиною миля за милею. Сонце почало хилитися на захід. Зупинилися живохватом попоїсти й пішли далі. Попереду відкривалися складчасті, наче нахмурені, гори, але дорога йшла глибокою лощиною, і було видно лише найвищі піки далекої східної гряди.

Нарешті дорога зробила закрут. Спочатку вона відхилилася на південь, між сухим річищем та крутояром ліворуч, а тепер знову пішла прямо на схід. Обігнувши кут, мандрівники побачили перед собою невисоку, всього сажнів п’ять, скелю із зубчастим ламаним верхом. Звідти широкою ущелиною, яку, мабуть, вибило колись сильним водоспадом, стікав тонкий струмочок.

— Дійсно, все змінилося! — здивувався Гандальф. — Але місце без сумніву те саме. На що перетворився Каскад! Біля нього, якщо не помиляюсь, були сходи, вирубані в скелі, але головна дорога відходила ліворуч і кількома петлями піднімалася на пласку вершину. Там Сіраннона текла неглибокою ущелиною, а дорога тяглася вздовж ріки аж до самих воріт Морії. Ну, подивимося, що там зараз! Вони легко розшукали кам’яні сходи, і Гімлі жваво пострибав ними вгору; Гандальф та Фродо піднялися слідом. Наверху їм стало зрозуміло, чому висохла Воротарка: перед ними лежало темне стояче озеро. Ані золотий захід сонця, ані прохолодне небо не відбивалися в його каламутному дзеркалі. Обвал перекрив Сіраннону, і вона запрудила долину.