Хранителі персня - Толкиен Джон Рональд Руэл

Так пройшли близько п’ятнадцяти миль по прямій на схід, а якщо рахувати точно — і всі двадцять, або й більше. У міру того, як вони підіймалися, Фродо ставало легше; однак йому все ще було неспокійно, і час від часу він уловлював далеко позаду… ні, не луну, а звук чиїхось кроків.

Сили гобітів вичерпувалися, і всі вже думали про привал та відпочинок, коли стіни обабіч раптом зникли. Мабуть, коридор влився до якогось широкого простору. Позаду залишилось тепло, а попереду, у темряві, відчувалася прохолода. Загін зупинився, і всі стривожено збилися до купки. А Гандальф був задоволений:

— Я правильне обрав шлях. Ми нарешті потрапили на житловий ярус, і Східні ворота мають бути вже недалеко. Але ми забралися надто високо, набагато вище воріт, якщо я не помиляюся. Судячи з повітря, тут велика зала. Ризикну засвітити яскравіший вогник!

Він махнув патерицею, і вгору злетів спалах, яскравий, мов блискавка. Захилиталися тіні, високо над головами виявилося склепіння, що спиралося на довгий ряд міцних кам’яних колон, які ділили навпіл величезну порожню залу; чорні стіни, відполіровані і гладкі, мов скло, зблиснули відбитим світлом. Окреслилися ще три ходи, три темних арки; одна — східна, прямо, і дві бічних. Але світла вистачило ненадовго.

— Більше я поки що нічого не зроблю, — сказав Гандальф. — У горі колись пробили великі вікна і світлові колодязі аж до самої поверхні. Я думаю, ми вже досягай цих ярусів, але надворі знову ніч, і неможливо стверджувати напевне. Якщо я маю рацію, вранці у вікнах з’явиться світло. Але до того часу краще не йти далі. Відпочинемо, якщо зможемо. Адже ми ще не знайшли виходу, а шлях до Воріт, униз, ще не близький.

Хранителі провели цю ніч у великій печерній залі, притулившись у кутку, куди не сягав протяг, що безперервно віяв зі східної арки. Мовчазність і безлюддя вирубаних у породі зал, нескінченність заплутаних сходів і коридорів пригнічували їх. Найдикіші вигадки, найтемніші чутки, що інколи доходили до гобітів, не йшли ні в яке порівняння із справжнім жахом і величчю Морії.

— Безліч гномів тут, очевидно, жила колись, — сказав Сем, — і кожен мав років п’ятсот працювати впертіше за борсука, щоб вирити таке в твердій породі, га? Навіщо? Невже вони мешкали у таких темних норах?

— Це не нори, — виправив Гімлі, — а місто, гномські печери. У давні часи тут було багато світла та пишноти, у нас про це й досі співають.

Гном підвівся і, дивлячись у темряву, почав співучим, низьким голосом, і луна відбилася від склепіння:

• Ще світлий Місяць плям тоді не знав,
• Коли з каміння першим Дарін встав -
• Коли ще був зеленим юний світ.
• Й, підвівшись, він один пішов на схід…
• Він йшов крізь гори та уздовж річок,
• Він пив — був недоторканим струмок,
• До Вод Дзеркальних він простяг долонь -
• І діамантів спалахнув вогонь,
• Що був живою зіркою в імлі,
• Й засяяв ясно на його чолі
• Світ ясним був у світлі Давні Дні,
• Ще не сховались в темній глибині
• Могутні Гондолін і Нартотронд,
• Співав свої пісні лісний народ,
• І не очікував ніхто кривавих літ -
• В День Даріна добру належав світ.
• Він був — Король печер, і в тверді скал
• Стояв його величний тронний зал,
• Де друзям прикрашали сріблом шлях,
• А браму зачиняв таємний знак,
• Де скрізь світив кришталь, а кожний крок
• Був повним світла Сонця і Зірок.
• У кузнях молот бив, співав метал,
• Блищала сталь шоломів та забрал,
• Іскрив в пітьмі важкий точильний круг,
• І втома не торкалась сильних рук,
• На срібній лусці металевих лат
• Спалахував опал і діамант,
• І сяйвом Місяця світили у ночі
• Нагрудники, сокири та мечі.
• Ще Даріна народ невтомним був,
• І з–під землі тоді ще кожен чув
• Чарівний спів й веселий арфи дзвін,
• Й лунали труби з брами навздогін.
• Старіють гори, посинішав світ,
• Вогонь у кузнях згас і попіл зблід,
• Притихнув дзвін, замовкли арфи знов,
• В чертогах Даріна притулок Страх знайшов,
• Тепер в пітьмі гробниць панує сум,
• У Морії, у царстві Казад–Дум.
• Та все одно жеврітимуть на дні
• Дзеркальних Вод коштовні ті вогні,
• Аж доки світ побачить знов весну,
• І Дарін не прокинеться від сну^[8].

— А мені подобається! — заявив Сем. — От би вивчити: «У Морії, у царстві Казад–Дум…» Але якщо знати, які тут світили лампи, то сутінки здаються ще нестерпнішими. І десь тут ще лежать гори скарбів?