Хранителі персня - Толкиен Джон Рональд Руэл

Він ступив був уперед, але Боромир стояв, вагаючись:

— А чи нема іншого шляху?

— Якого ж іще шляху тобі треба? — здивувався Арагорн.

— Прямого та зрозумілого, хоч би й крізь загорожу з ворожих мечів. Дивними шляхами йшли ми, і досі нічого доброго з цього не вийшло. Наперекір моїм бажанням ступили ми до мороку Морії — і зазнали гіркої втрати. А тепер ти кажеш, що ми маємо увійти до Золотого Лісу. Але в Гондорі відомо, що край цей небезпечний; кажуть, ніби з тих, хто входить, мало хто виходить назад, та й ті не без ушкоджень.

— Скажи краще «без змін», так буде вірніше, — поправив його Арагорн. — Насправді, бачу, мудрість Гондору гасне, якщо у місті стародавніх мудреців так ставляться до Лоріену. Можеш вірити у що завгодно, однак іншого шляху нема. Чи, може, ти волієш повернутися до воріт Морії, чи тинятися по гірському бездоріжжю, чи пливти без човнів по Великій Ріці?

— Гаразд, тоді веди нас! — сказав Боромир. — Але цей ліс загрожує бідою.

— Він дійсно грізний, — згодився Арагорн, — прекрасний та грізний, але боятись його варто лише тим, хто служить злу або ховає якесь зло у серці. Ходімо далі!

Вони заглибилися у ліс ще на милю з гаком і наткнулися на нову річку. Вона гучно збігала з лісистих західних схилів і плескалась на перекатах в пітьмі десь справа. Її темні швидкі води перетинали дорогу загонові, а далі, вливаючись до Срібної, закручувались водовертями у невеличких заводях між корінням дерев.

— Це Німродель! — сказав Леголас. — Про неї лісові ельфи склали в давнину чимало пісень, ми на півночі ще співаємо їх та пригадуємо, як грають над нею райдуги, а золоті квіти спадають з гілля до гомінких потоків… Тепер усе затьмарилось, міст Німроделі обвалився. Але я чув, що вода її, як і раніш, цілюща для втомлених, коли обмиєш у ній ноги.

Спустившись з крутого берега, ельф ступив у воду і покликав друзів:

— Йдіть за мною! Тут неглибоко. Перейдемо вбрід, а на тому березі відпочинемо. Шум водоспадів навіватиме нам сон та забуття всіх печалей!

Один за одним усі попрямували за Леголасом. Фродо, злегка вмочивши замлілі ноги, зупинився. Вода ласкаво прохолоджувала; Фродо пішов далі, а коли вода піднялась до колін, відчув, як разом з порохом мандрів вода змиває і втому.

Переправившись, вони посідали попід деревами, відпочили та трохи попоїли, а Леголас оповів їм перекази про Лоріен, які ще збереглися у ельфів Чорнолісся, про луги понад Великою Рікою, простерті під сонцем та зорями у ті часи, коли світ ще не вицвів.

Нарешті він замовк, і в темряві стало чутно, як лопотить вода, до того співуче, що Фродо уявив собі, ніби у дзюрчання річки вплітається пісня.

— Чуєте голос Німроделі? — спитав Леголас. — Колись так звали діву, що жила на берегах цього потоку. Можу заспівати вам про неї. Нашою мовою вийшло б красивіше, але у Рівенделлі співають також загальною — ось послухайте…

Він почав дуже тихо, ледве підвищуючи голос понад шурхотом листя, що отіняло їх:

• Цей плач про діву лісову,
• Із ельфів давнини,
• Прекрасну, ніби Лоріен,
• У мареві весни.

• Вона проходила, ясна,
• І мріла на льоту
• Живого срібла білизна
• Крізь одіж золоту.

• Волосся сонячним дощем
• Лилося по плечах…
• Легка, мов липовий листок,
• І ніжна, мов свіча,

• Була чарівна Німродель.
• Між лісових струмків
• Тривожив дзеркало озер
• її прозорий спів.

• Ніхто не зна, в якім краю,
• Серед яких земель
• Блукає нині світлий дух
• Ясної Німродель…

• Упала тінь, прийшла печаль,
• Аз нею біль і страх…
• Вона спішила на причал,
• Та згинула в горах…

• Вітрильник білий на краю
• Затемнених земель
• Дарма чекав любов свою -
• Пресвітлу Німродель…

• Він, кажуть, в бурю потонув…
• А правив кораблем
• Амрот, що був у давнину
• Ельфійським королем…

• Чи, може, сином короля,
• Володаря лісів,
• Ще в ті часи, як Лоріен
• Нетлінним злотом цвів.

• Жорстокий шквал зламав причал,
• Вітрила обірвав,
• І кораблі, як пелюстки,
• Від берега погнав…

• Дарма вдивлятись крізь одчай
• До болю у очах, —
• В тумані танув обрис скель
• Чи… образ Німродель.

• У ту хвилину Амрот–Ельф
• Любов свою втрачав…
• І безпритульний корабель,
• Мов зрадника, прокляв.

• З корми у море він злетів
• Несхитно, мов стріла…
• Його ім’я, любов і біль
• Поглинула імла…

• Чи допливли на Валінор
• Блукальці–кораблі,
• Про те не чув ніхто з дітей
• Печальної землі.

Голос Леголаса затремтів, і пісня увірвалась.