Хранителі персня - Толкиен Джон Рональд Руэл

— Сідай поруч зі мною, Фродо з Гобітанії! — промовив Келеборн. — Коли всі зберуться, поговоримо…

Кожного з Хранителів він чемно вітав, називаючи на ім’я:

— Привіт тобі, Арагорне, син Арахорна! Тридцять вісім літ промайнуло над світом з тої доби, як ти востаннє відвідав нас, і важким тягарем лягли літа на твої плечі. Але кінець випробуванню, добрий чи поганий, вже наближається. Тут ти можеш ненадовго скинути тягар!

— Здрастуй, сине Трандуїла! Шкода, що північні родичі так рідко провідують нас.

— Ласкаво просимо, Гімлі, сине Ґлоїна! Давно, дуже давно не бували у Карас–Галадоні діти Дарінові. Але нині ми порушимо давню заборону. Хай стане це ознакою того, що крізь темні хмари ми ще проб’ємося до кращих днів, і дружба між нашими племенами відновиться!

Гімлі низько вклонився.

Коли всі гості посідали, Володар знов оглянув їх:

— Вас восьмеро, а мало бути дев’ятеро, як нас сповістили. Але, можливо, з того часу щось змінилося? Елронд далеко, і пітьма, що розділяє нас, дедалі густішає — протягом всього року тіні ставали довшими…

— Ні, нічого не мінялось, — приєдналась до розмови Галадріель. Голос в неї був чистий, мелодійний, але глибокий та сильний, незвичний для жінки. — Гандальф Сірий пішов з ними, але не увійшов до наших земель. Тепер повідайте нам, де він — бо я дуже хотіла поговорити з ним, але не можу розрізнити його у далечині, поки він не увійде до Лоріену; сірий туман сповив і шляхи його, і думки.

— На жаль, мені нічим порадувати тебе, — спохмурнів Арагорн. — Гандальфа Сірого поглинув морок Морії. Не довелося йому врятуватись.

Ельфи відізвались на ці слова сумовитими вигуками.

— Погані звістки, — спохмурнів Келеборн. — Найгірші з усього, що чули ми протягом довгих сумних років. Чому про це не було сказано раніш? — спитав він Гельдіра ельфійською мовою.

— Ми не говорили з Гельдіром ані про справи наші, ані про мету, — пояснив Леголас. — Спочатку нам заважала втома та близька небезпека, а потім лихо якось позабулося на час, поки ми йшли чудовими стежками Лоріену.

— Однак горе наше велике і втрата непоправна, — додав Фродо. — З Гандальфом ми пройшли крізь Морію; і коли майже не залишилося надії, він врятував нас, а самі загинув.

— Розповідайте, як це сталося! — звелів Келеборн. Тоді Арагорн почав з невдачі на Карадрасі, розповів про долю Баліна, про сутичку у Літописному чертозі, про вогняний рів, вузький міст та пробудження глибинного лиха.

— То було лихе створіння прадавніх часів, — закінчив Арагорн, — чудовисько, що поєднує тінь та полум’я, силу та жах.

— Ім’я йому — Балрог, Морготова почвара, — сказав Леголас, — найжахливіше лихо ельфів, якщо не поминати господаря Чорного Замку.

— Дійсно, там, на мості, я побачив того, хто переслідує нас у найстрашніших снах… лихо Дарінове, — стиха промовив Гімлі, і в очах його застиг жах.

— Ця звістка ще гірша! — вигукнув Келеборн. — Здавна знали ми, що під Карадрасом спить страшне лихо. Але якби я довідався, що гноми знов пробудили його, то не дозволив би тобі, Гімлі, та й товаришам твоїм, перетинати північну межу. Хоч як це не безглуздо, я міг би сказати, що Гандальф замінив мудрість на безрозсудність, попрямувавши без потреби прямо до марійської пастки.

— Необачним назвала б я подібне судження, — поважно промовила Галадріель. — Ніколи Гандальф не робив безглуздих вчинків. Ті, кого він вів, не знали його задумів та не можуть як слід пояснити їх. Але що б не скоїлося з провідником, чи винні в цьому ті, кого він вів? Не жалкуй, що гостинно прийняв гнома. Якби довелося нам покинути Ло–ріен, піти з нього далеко та надовго, хто з стародавнього народу, навіть сам Келеборн Мудрий, зумів би пройти, не поглянувши, повз покинуту оселю, хоч би в ній звили гніздо дракони? Темні води Келед–Зараму, холодні витоки Кібель–Нали, пречудові були багатоколонні чертоги Казад–Думу у Давні дні, до того, як загинули могутні володарі підземелля, — Володарка поглянула на Гімлі, похмурого й сердитого, і посміхнулась. Гном же, почувши справжні назви морійських святинь у старовинній мові гномів, закинув голову і зустрівся з нею поглядом; і вразило його, що не ворожість світилася в очах її, а любов та розуміння. Вкрай здивований, він усміхнувся у відповідь, незграбно підвівся й низько вклонився за гномським звичаєм:

— А все ж таки жива земля Лоріену ще прекрасніша, а пані Галадріель — понад всі скарби, що криються під землею!