Повернення Короля - Толкиен Джон Рональд Руэл

— Побігли, пане, — шепнув він. — Ні, не туди! Там відразу за стіною прірва. Біжіть за мною!

Вони помчали вниз по дорозі. За п’ятдесят кроків від воріт вона огинала підніжжя нависаючого над обривом бастіону, і гобіти вже були недосяжні для ворожих очей. Притулившись до скелі, вони зупинилися відсапнутись, і раптом їхні серця тьохнули: назгул послав їм навздогін свій убивчий клич. Луна рознесла його по горах. Гобіти перечекали, поки затихне, і попленталися далі. Новий закрут знову виніс їх на видноту усьому світу. Цілу страшну хвилину вони бігли, нічим не прикриті і, оглядаючись, встигли помітити величезний чорний силует над стіною; потім знову опинилися в тіні високих обривів, що затискали дорогу. Вони вийшли до роздоріжжя, де зливалися дороги до перевалу і на Мінас–Моргул, так і не побачивши ні орків, ні їхніх слідів. На заклик назгула ніхто не відповів. Проте гобіти знали, що переслідування почнеться з хвилини на хвилину.

— Все даремно, — сказав Фродо. — Якби ми були орками, бігли б не від форту, а до нього. Перший же зустрічний нас розпізнає. Давай зійдемо з дороги, Семе!

— Куди? Крил ми поки що не маємо.

Східні схили Горілих Гір обривалися дикими, голими стрімчаками в бездонні прірви. Від наступного хребта го–бітів відокремлювала вузька ущелина. За перехрестям виявився місток, перекинутий над ущелиною до хребта Моргаї. Фродо і Сем з відвагою розпачу кинулися на цей місток, але не встигли ще перебігти, як повітря прорізали верескливі крики. Форт Кіріт–Унгол був уже далеко й високо; його стіни тьмяно блищали. Хрипко пролунав дзвін, заволали сурми, аж загула луна, й розсипалася тиша. Через міст донеслися відгуки сторожі. В ущелину згасаюче світло Ородруїну не досягало, і гобіти нічого не бачили попереду, тільки чули швидкий тупіт підбитих залізом чобіт і кінські копита.

— Стрибаємо, швидко! — гукнув Фродо.

Вони миттю перемахнули через низькі поруччя моста. На щастя, схил Моргаї доходив тут майже до самої дороги. Але було темно і не видно, куди вони опустяться після стрибка…

— Ну, я пішов, — промурмотів Сем. — До побачення, пане!

Він стрибнув першим, Фродо — за ним. Падаючи, вони почули гуркіт копит по настилу моста, потім ходу пішого загону. І все ж таки Сем ледве стримав сміх: каркаломний стрибок скінчився лише на кілька футів нижче. Гобіти гепнулися з хрускотом і тріском у густі зарості колючих кущів. Тепер Сем лежав на них, присмоктуючи подряпану руку. Коли стукіт і тупіт затихли, він шепнув:

— Оце так–так! Хто міг подумати: у цьому Мордорі щось росте! Вдало стрибнули, га? Мов навмисне поцілили! Ох, і колючки тут… мабуть, з лікоть завдовжки. Треба було кольчугу в орків прихопити!

— Від таких колючок кольчугою не врятуєшся, — пирскнув Фродо. — Тут і кожух не допоможе…

Нарешті, роздерши свої плащі вщент, визволились гобіти з колючих гамаків.

— Тепер униз, у долину, — шепнув Фродо. — А там — хутчіш на північ!

Десь далеко сходило сонце, але над Мордором нерухомо стояла ніч. Згубна Гора курилася, вогні її згасли. Східний вітер, що завзято дув з того дня, як вони залишили Ітіліен, зовсім ущух. Повільно, важко спускалися гобіти, повисаючи на руках, спотикаючись об валуни, продираючись наосліп крізь колючки і сухостій; нарешті, зовсім знесилені, змоклі від поту, повалилися відпочивати на дні ущелини.

— Якби мені зараз сам Шаграт підніс чарочку, їй–бо, прийняв би, ще й поклонився, — зітхнув Сем.

— Не треба про воду! — попросив Фродо. — Як згадаєш, так сильніше пити хочеться…

Він розтягся на землі і довго лежав мовчки. А коли із зусиллям підвівся, помітив, що Сем спить.

— Семе, прокинься! — покликав він. — Час іти! Сем із хрускотом потягнувся.

— Та хіба я спав? Ох–хо–хо… Коли довго не спиш, очі самі злипаються!

Тепер першим пішов Фродо, намагаючись дотримуватися напрямку на північ по кам’яних завалах, що встеляли каньйон. Раптом він зупинився.

— Нічого не вийде. Я не здатний витримувати цю кольчугу. Навіть колишня; мітрілова, була б мені тепер надто важкою. Та й навіщо вона? На перемогу в рукопашній розраховувати ніяк не можна…

— Але можна розраховувати, що до рукопашної дійде, — заперечив Сем. — А ножі, випадкові стріли та інше? І наш добрий Горлум десь ще блукає. Що ж вас захистить? Оця шкіряна курточка?

— Та зрозумій, Семе, друже мій, я стомлений, знищений! Все мені противне, все гидке… Ні, поки я можу ворушитися, йтиму, але вистачить з мене і Персня. Будь–яке навантаження, окрім нього, мене вбиває. Не засуджуй мене за легкодумство. Я розумію, як тобі важко було обдирати убитих, щоб дістати ці речі…