Повернення Короля - Толкиен Джон Рональд Руэл

День так і не розгорівся — густі дими Ородруїну під натиском вітру розповзлися по небу, як величезний намет, підпертий непомітним здаля стовпом. Минула майже година, і гобіти, не вірячи своїм вухам, почули дивний шум: десь поблизу хлюпала вода. По жолобу в стрімкому схилі, вузькому і рівному, немов скелю втяли сокирою, текла вода — може, останні краплі живлющого дощу, пролитого так невдало над землею Мордору. Тоненький струмок перетинав стежку і губився серед мертвого каміння.

Сем так і рвонувся до води.

— Якщо доведеться ще зустрітися з Володаркою Лоріену, як нам віддячити їй! — хвилювався він. — Та дивіться, дивіться! Спершу світло, тепер вода… Тільки дозвольте, пане, я нап’юся перший.

— Будь ласка, але ми тут умістимося і вдвох, — здивувався Фродо.

— Не в тім річ. А що як вона отруйна?

— Знаєш, нежданому щастю і дружньому дарунку треба довіряти! Аби не була занадто холодною.

Вода виявилася в міру свіжою, але не крижаною, на смак гіркуватою і маслянистою.

У себе в Гобітанії вони б такою знехтували, тут пили хильцем та похвалювали. Вгамувавши спрагу, вони вщерть наповнили флягу Сема. Фродо підбадьорився, і вони пройшли без зупинки ще кілька миль, поки стежка не перетворилася на широку дорогу, а на обриві над нею не з’явиться грубо обтесані стіни ворожої застави.

— Настав час завертати, — сказав Фродо. — Звідси — відразу на схід… — Він похитав головою, дивлячись на похмурі громади, що стерегли долину. — Мене ще вистачить, щоб залізти вище і пошукати якусь нірку. А потім доведеться зробити привал.

Сухе русло лежало тут трохи нижче стенки. Гобіти спустилися на дно і пішли до другого берега. Як не дивно, вони знайшли там темні калюжі, що їх живило якесь джерело у верхів’ях долини. Прикордонні землі Мордору вмирали, але ще не вмерли зовсім. Тут росли жорсткі, гіркі трави, кущі, покручені болісною боротьбою за життя. У долинах Моргаї чіплялися за камені розпластані деревця, якісь сірі щітки стирчали з–під валунів, обтягнутих сухим мохом, і все це звивалося в колючі, непролазні зарості. Одні кущі мали шипи довгі, прямі, інші — криві, гострі, як бритва. Зів’яле, зашкарубле торішнє листя сумно хрумтіло під ногами гобітів, а на нових бруньках, готових розкритися, вже бенкетувала товста гусінь. Сірі, чорні і бурі мухи з червоними плямами, що нагадували Криваве Око, носилися хмарами, дзижчали і боляче жалили. Над заростями очікувально зависли хмари зголоднілої комашні.

— Обладунок орків тут не врятує, — сказав Сем, відмахуючись від кровососів. — Нам би зараз товсту орчу шкіру…

Вони хотіли піднятися якнайвище, щоб оглянути околиці, але на півдорозі до вершини Фродо знову заслаб; йому потрібний був відпочинок. Не знайшовши на схилі хоч трохи придатної вибоїни, вони зупинилися під поплутаними хвостами колючки, що звисала з невисокого уступу, і трошки попоїли. Хлібці, що не псуються, відклали на чорний день, зате вжили половину гондорського запасу: жменька сушених фруктів, шматочок солонини, запили водою, ось і весь обід. По дорозі вони ще кілька разів зупинялися напитися, але спрагу не потамували: повітря Мордору було гірке і висушувало горло. Навіть Сем зажурився, думаючи про воду. За горами Моргаї чекала жахлива рівнина Горгорот…

— Спіть, пане, — сказав Сем. — Знову сутеніє. Мабуть, це просто вечір настав.

Фродо зітхнув і заснув раніше, ніж Сем скінчив говорити.

Як належить відданому слузі, Сем міцно тримав хазяїна за руку і силкувався здолати сонний одур. Він дотерпів до ночі. Тоді, щоб якось підбадьоритися, виповз з укриття. У темряві щось безупинно шелестіло, шаруділо, потріскувало, але не було чутно ні кроків, ні голосів. Вдалині на заході над Похмурими Горами небо ще ледве сіріло, і біла зірка проглянула крізь розірвані хмари високо над зазублинами гір. Сем, загублений у проклятому ворожому краї, помилувався красою зірки, і надія зродилася в його душі: зрештою, тінь — така нетривка штука! У світі є світло, є краса, і тінь їх не може здолати. Коли Сем співав у вежі над Кіріт–Унголом, це був виклик долі, а не надія — він оплакував самого себе. А тепер ні власна доля, ні доля улюбленого хазяїна не викликала в нього побоювань. Сем заповз назад під колючу завісу і, забувши про всі страхи, заснув глибоким, спокійним сном.

Вони спали, тримаючи один одного за руки, і прокинулися одночасно, не знаючи, котра година і як довго спали. Сем почував себе цілком бадьоро, Фродо хмурився: усю ніч йому снився вогонь, і пробудження не радувало… Все ж таки сили його відновилися. Друзі попоїли, випили по ковточку води і пішли нагору розпадиною, що довела їх до голого крутосхилу з осипами. Тут навіть для найзавзятішого життя не було місця; сухими, зморшкуватими були мертві вершини Моргаї.