Повернення Короля - Толкиен Джон Рональд Руэл

— Цить ти, шмаркачу, собачий ніс! — відрізав солдат. — Наші очі варті більшого, ніж ваші паршиві носи!

— Ну, і що ти своїми безцінними баньками глядів? Ти взагалі не знаєш, чого шукаєш! Попрошу собі іншого напарника, либонь, знайдуться путящі, не такі тюхтії, як ти!

— Та чи я винуватий? — огризнувся солдат. — Якщо так наказують… То їм шукай воїна–ельфа в блискучому обладунку, то карлика–шпигуна. А потім раптом: зграя бунтівників — Урукхаїв. А ти здогадуйся, кого шукати!

— Начальство голову втратило, — сказав малий. — І ще дехто втратить. Це тобі не жарти: ворог проник у форт, сотню твоїх дружків перебив, та ще й полоненого викрав! Якщо вже ви, бойові орки, так служите, не дивно, що з поля бою надходять погані звістки!

— Хто сказав «погані»? — обурився солдат.

— А хто сказав «гарні»?

— Ці чутки розпускають бунтівники! Годі горло дерти, бо на ніж надіну. Второпав?

— Мовчу, мовчу! Тільки як думав, так і буду думати. А цікаво, той слизький ненажера з цією веремією зв’язаний?

— Хто його зна! Хай йому грець! Вертівся отут, ніс сунув, куди не треба, а тільки ушився — ось вам: наказано взяти живим!

— Ну, як зловимо, то дістане прочухана, — пирснув слідопит. — Адже це він сліди поплутав! Підібрав кольчугу десь у долині і затоптав отут усе, поки ми за ним гналися…

— Кольчуга цього виродка і врятувала, — похмуро сказав солдат. — Я ще не знав, що велено брати живим, послав стрілу, а він не впав та й поскакав далі.

— Просто ти промазав, — відмахнувся слідопит. — Стріляєш погано, повертаєшся нехутко, а потім кличеш бідного малого на підмогу! Я вже ситий по горло!

Він обернувся спиною до солдата і побіг у напрямку застави.

— Гей! Куди! — закричав солдат. — Дезертируєш! Я доповім!

— Кому? Чи не славному Шаграту? Йому більше над нами не командувати!

— Я повідомлю твоє ім’я і номер назгулам, — відповів солдат, переходячи на свистячий шепіт. — До Кіріт–Унголу саме прибув один, розслідує…

Малий затримався. Голос його затремтів від злості і страху.

— Ах ти падло, донощик! Та ти й родичів своїх продав би за добру ціну! Ремесла свого не знаєш, а я відповідай? Йди, йди до цих горланів, вони тобі кров заморозять! Якщо раніше їх самих не приберуть… Головного, кажуть, уже прибрали! І не чутка це, а правда!

Солдат кинувся за слідопитом, жбурнувши дротик. Але малий сховався за валунами, натягнув лук й увігнав стрілу прямісінько в око напарнику. Той із шумом повалився в кущі. Слідопит чимдуж помчав геть.

Гобіти трохи посиділи мовчки. Першим опам’ятався Сем.

— Гарно, га? Якщо такі люб’язності тут звичайна річ, нам буде набагато простіше!

— Тихіше, Семе! — шепнув Фродо. — Тут можуть й інші вештатися. Бачиш, вони йдуть по сліду, і ближче, ніж ми думали. А дух розбрату в Мордорі гніздиться всюди. Орки ж були такі завжди, судячи з переказів, ще до того, як пішли слугувати Саурону. Тільки сподіватися на це не варто. Нас вони ненавидять сильніше, і теж здавна. Ця парочка помирилася б, щоб з нами розправитись.

Знову запанувало мовчання, і знову його порушив Сем, тепер уже пошепки:

— А ви чули, пане, про слизького ненажеру? Казав я вам, Горлум живий!

— Краще б ти помилився… Тим більше не можна звідси висовуватися до ночі. Може, поки що розповіси нарешті, звідкіля про Горлума знаєш і взагалі що з тобою без мене було? Тільки помалу, не шуми!

— Постараюсь. Хоч як згадаю про цього падлюку, так і хочеться кричати!

Вони просиділи в кущах, поки жалюгідне денне світло не змінила беззоряна мордорська ніч. Сем розповідав Фродо на вухо все, що міг вимовити словами, про зрадництво Горлума, про жахливу Шелобу і власні пригоди. Коли він закінчив, Фродо мовчки міцно потис йому руку, а перегодом сказав:

— Ну, а тепер пора йти. Хотів би я знати, чи довго нам ще буде щастити, коли прийде кінець цьому повзанню, усім цим мукам, та ще й марним!

Він підвівся.

— Темно, як у льоху, а фіал діставати не можна. Бережи його, Семе. Мені його зараз ніде ховати, хіба в кулаці, а руки мені знадобляться. Жало я тобі віддаю назовсім. У мене є ніж орків, та й навряд чи мені доведеться боротися такою зброєю…

Важко і ризиковано було йти ось так у темряві, але гобіти йшли, часто спотикаючись, година за годиною, все далі на північ. Коли блякле світло зажеврілося на верхівках західних схилів, години за дві після світанку над Середзем’ям, мандрівники знову прилягли в підхожій заглибині і по черзі поспали. Сем, стоячи на чатах, ніяк не міг відволіктися від продовольчих клопотів. Коли Фродо прокинувся і запропонував щось пожувати, Сем запитав про те, що мучило його вже давно: