Повернення Короля - Толкиен Джон Рональд Руэл

— Пане, Горлум з’явився. А не він, то його двійник. Я по воду ходив — аж гульк, стирчить голівонька. У такім сусідстві спати вдвох не можна. А я вже, прошу вибачити, прямо носом клюю…

— Давно пора! — зніяковів Фродо. — Лягай, голубе, спи. Як на мене, вже краще Горлум, ніж орки. У всякому разі, він нас не видасть, якщо сам у їхні лапи не потрапить.

— Зате своїми лапами й уб’є, і пограбує, — промурмотів Сем. — Ви, пане, дивіться в обидва. Ось вам фляжка, пийте досхочу. Перед відходом я ще наберу…

Прокинувся він надвечір. Фродо сидів, притулившись до скелі, і спав. Фляга була порожня, Горлум не з’являвся, над Мордором знову лежала безпросвітна імла. Тільки сторожові вогні на вершинах сипали в небо червоні іскри. Вибираючи місця, де темніше, гобіти знову рушили в дорогу, ще небезпечнішу, ніж досі. Спершу навідалися до джерела, потім, ледве знаходячи опору для ніг, спустилися на звивисту стежку. Звідси до Залізної Пащі було двадцять миль. Вузька доріжка, без підпірної стінки й парапету, йшла над самісенькою прірвою. Гобіти прислухалися — нічого підозрілого; тоді вони вискочили на дорогу і майже бігцем помчали на схід.

Зупинилися друзі, тільки коли здолали цілих дванадцять миль. Дорога тут вигиналася на північ, і вони не могли спостерігати за пройденим її відрізком. Це ледве не згубило їх. Не встигли вони присісти і відсапатись, яку нічній тиші розлігся тупіт маршируючих ніг; з–за рогу вдарило, щохвилини стаючи яскравішим, світло смолоскипів.

— От і покладайся на талан, — сказав Фродо. — Пропали ми…

Він гарячково окинув поглядом скелю, але ті, хто колись побудував її, гладко обтесали каміння і вирівняли стіну на багато ліктів над дорогою. Метнувся на другий бік — там зяяла чорна безодня.

— Пропали… — повторив він, повернувшись до Сема, сів під скелею й похнюпився.

— Схоже, ваша правда, — сказав Сем, тулячись до нього. — Нічого, подивимося ще, як воно буде.

Їм не довелося довго чекати. З–за рогу з’явилися орки зі смолоскипами. Сем відвернув обличчя від світла, ноги затулив щитом, щоб не видно було гобітанської вовни на ногах. «А що як приймуть нас за солдатиків, що відстали, та й дадуть спокій?» — подумав він.

Це було цілком можливо. Перші ряди промчалися пою них не оглядаючись — низькорослі орки з півночі, яких гнали на війну за Чорного Володаря; їх ніщо не цікавило, аби швидше добігти і не дістали бичем по потилиці. Уздовж колони носилися два здоровенних Урук–хаї, покрикуючи і розмахуючи бичами. Ряд за рядом пробігали далі, небезпечне світло вже пересунулося вперед. Сем тамував подих. Половина колони пройшла. Раптом один з Урук–хаїв помітив дві скорчені фігурки під скелею, свиснув бичем і закричав:

— Встати, виродки!

Гобіти не ворухнулися. Погонич скомандував загону зупинитися.

— Пішли, пішли, кляті ледарі! Не час спати! Він підійшов ближче і помітив значки на щитах.

— Ага, втекти надумали? Усі ваші ще вчора повинні буди зібратися в долині Удун! Ну, цього досить! Стати до ряду! Та хуткіше, бо повідомлю ваші номери начальству!

Гобіти незграбно піднялися і,.горблячись, прилаштувалися до останнього ряду.

— Не туди! — гаркнув погонич. — У третій ряд від кінця! І глядіть мені, щоб не заманулося комусь тікати, я за вами стежитиму!

Довгий батіг свиснув над їхніми головами, оглушливо клацнув — і Урукхай наказав пуститися бігцем з місця. Сем ледве встигав за орками. Фродо ж терпів справжні тортури. Зціпивши зуби, він біг, біг уперед. Його нудило від мерзенного смороду упрілих орків, до нестями хотілося пити, а вони все бігли, бігли… Фродо хапав ротом повітря, як риба на піску, і намагався не думати, до якої жахливої мети він так поспішає. Надії на порятунок не було. Погонич раз у раз перевіряв «дезертирів».

— Бігцем! Жвавіше! — гримав він, сміючись і шмагаючи їх батогом по щиколотках. — Швидше, виродки! Я б вас повчив, але ви і так своє одержите, коли спізнитеся в табір до збору. Війна йде, виродки, чи забули?

За кілька миль дорога почала похило спускатися на рівнину. Фродо втрачав останні крихти сил і волі. Сем намагався підтримати його, але і сам ледве стояв на ногах. З хвилини на хвилину Фродо впаде, усе розкриється, запеклі зусилля зійдуть нанівець. «Але з цим здорованем–погоничем я ще встигну поквитатися!» — думав Сем, хапаючись на бігу за руків’я меча. І тут трапилось щось несподіване.

Вони вже бігли по рівнині. Перед мостом східна дорога зливалася з іншими, що йшли з півдня і з Барад–Дуру. Усі вони були забиті: гондорська рать наближалася, і Саурон поспішав відправити полки на північ. Тому на злитті доріг, куди не діставало світло палаючих на скелях багать, зіштовхнулися відразу кілька загонів. Здійнялися метушня, шум, сварка — кожний хотів пройти першим. Дарма погоничі лаялися й орудували батогами; зав’язалася бійка, подекуди вже брязкали шаблі. Полк важко озброєних Урукхаїв з Барад–Дуру пригас колону, де страждали Фродо і Сем; ряди змішалися, здійнялася веремія.