Хранителі персня - Толкиен Джон Рональд Руэл

Пін принишк, але Сем не зніяковів і дивився на Блукача з тою ж підозрою.

— Ти ще доведи, що Гандальф про тебе пише! — вимагав він. — Бо ти ж про нього й не згадував, доки листа не принесли. Може, ти тільки вдаєш із себе Блукача, може, справжнього Блукача ти зарізав та в його одяг перевдягся. Ну, що скажеш?

— Що ти хлопець не дурний. Але відповісти тобі, Семе Гемджи, я можу лише одне: якби я убив справжнього Блукача, то міг би й тебе вбити, і убив би уже давно без зайвих балачок. Якби я шукав Перстень, то міг би узяти його — зараз!

Він підвівся й немов став вищий на зріст; очі його спалахнули владним вогнем.

Він відкинув край плаща і поклав руку на рукоять меча, що досі був непомітним. Гобіти завмерли, боячись поворухнутися. Сем, втративши мову і роззявивши рота, витріщився на нього. Але Блукач тільки окинув їх поглядом, і побіжна усмішка пом’якшила риси його обличчя:

— На ваше щастя, я все ж таки саме ТОЙ Блукач. Я — Арагорн, син Арахорна, і якщо спроможний вас врятувати, хоч би й за велику ціну, я це зроблю!

Довго мовчали вони. Фродо першим порушив тишу.

— Я вірив, що ти друг, ще до листа — вірніше, бажав вірити. Ти лякав мене кілька разів упродовж вечора, але зовсім інакше, ніж слуги Ворога. Ті радніше вдавали б із себе щось пристойне, а я відчував би щось бридке, розумієш?

— Розумію, — засміявся Блукач, — отже, я маю бридкий вигляд, але поводжуся пристойно, так? «Справжнє золото не блищить…»

— То цей вірш про тебе? — здивувався Фродо. — А я не збагнув, навіщо Гандальф їх наводить. Але звідки ти ці рядки знаєш? Може, бачив того листа?

— Не бачив та й не знав, — сказав Блукач. — Але Арагорн — це я, і вірші про моє ім’я, — він вийняв меч з піхов, і гобіти побачили, що він зламаний трохи нижче рукояті. — Не дуже зручно ним користуватися, еге ж, Семе? Але наближається година, коли його перекують заново.

Сем мовчав.

— Отже, — сказав Блукач, — з дозволу Сема будемо вважати справу вирішеною. Блукач іде з вами за провідника. Завтра на нас чекає важка подорож. Навіть якщо підемо звідси без клопоту, без розголосу не обійдеться. Але я спробую якнайшвидше повести вас до лісу. Опріч Тракту, є інші шляхи з Бригори у світ. А коли позбавимось погоні, я поведу вас до Непогожої.

— Це що таке? — спитав Сем.

— Гора на північ від Тракту, майже на півдорозі звідси до Рівенделлу. Вона панує над усією округою, з її вершини можна роздивитися на всі боки. Якщо Гандальф буде нас наздоганяти, він обов’язково попрямує туди. Після Вітровії йти стане важче, ми матимемо вибирати між більшою чи меншою небезпекою.

— А коли ти востаннє бачив Гандальфа? — спитав Фродо. — Чи знаєш, де він, що поробляє?

— Не знаю, — спохмурнів Блукач. — Ми удвох побували навесні на заході. Останнім часом мені доводилося ходити дозором на кордонах Гобітанії, коли він відходив у інших справах. Він волів не залишати вас без охорони. Востаннє ми зустрічалися на Кам’яному Броді через Брендівіну. Першого травня він сказав, що з тобою все влаштовано й ти вирушаєш до Рівенделлу .наприкінці вересня. Оскільки він намагався повести вас сам, то я вирушив у дальню подорож. Отак вийшло на зле: щось у нього несподівано трапилось, а допомогти було нікому. Вперше за час нашого знайомства мені щось неспокійно за нього. Якщо навіть він не спромігся прийти, чому не сповістив ні тебе, ні мене? Повернувшись — уже досить давно, — я почув погані вісті: Гандальф зник, натомість з’явилися Чорні Вершники. Мені розповіли про це ельфи Гілдора, а пізніше вони сповістили мене, що ти пішов з дому. Але про те, що ти покинув Забоччя, ніякої звістки не було, тим–то я й заліг на Тракті, нетерпляче видивляючись вас.

— Отже, на твою думку, Чорні Вершники якось причетні до зникнення Гандальфа? — спитав Фродо.

— Я не знаю такої сили, крім самого Ворога, яка була б здатна зупинити його. Не журися! Гандальф могутніший, ніж вважають у Краї. Адже вам він показує лише свої дрібнички та іграшки. Але та справа, що її ми з ним разом розпочали, стане найвеличнішою з його праць.

Пін позіхнув і вибачився:

— Втомився я страшенно. Хоч усе це дуже мене турбує, треба й поспати — якщо не в ліжку, то прямо тут. Де ж цей дурник Меррі? Йти зараз шукати його у потемках — це вже занадто після такої днини!

У ту ж мить вони почули, як грюкнули вхідні двері й хтось пробіг коридором. У кімнату влетів Меррі, за ним — Ноб. Відсапуючись, він зачинив двері кімнати і притулився до них спиною.