Мертва зона - Кинг Стивен

— Діточки мої, — наспівно вимовив Джонні, вже зовсім не своїм, а наче жіночим голосом. Потім з уст його полинули незрозумілі слова якоїсь пісні.

— Що воно в бога… — почав був Браун.

— Польська, це ж польська! — вигукнув Вейзак. Очі його розширились, обличчя зблідло. — Він співає по-польському, колискову, о Господи, що ж це з ним діється!..

Вейзак нахилився, так наче хотів разом із Джонні здолати відстань років, перескочити через них, так наче побачив…

(міст; атож, міст, це вже у Туреччині; потім ще міст серед спеки Південно-Східної Азії, чи не в Лаосі? важко сказати, втратили там якогось чоловіка, якогось Ганса; потім міст у Віргінії, міст через річку Раппаханок, і ще один, у Каліфорнії; тепер ми просимо громадянства і ходимо на курси англійської мови у невеличкій задушній кімнаті за поштовою конторою, де завжди пахне клеєм; минає 1963 рік, уже листопад, і коли до нас доходить звістка, що в Далласі вбито Кеннеді, ми плачемо, а коли малий хлопчик салютує біля батькової труни, вона думає: «хлопчика врятовано», і їй спадає на пам’ять якась пожежа, якась величезна пожежа і горе; якого хлопчика? вона силкується пригадати того хлопчика, і в неї починає боліти голова; а чоловік помирає, Гельмут Боренц помирає, і вона з дітьми живе в Кармелі, штат Каліфорнія, в будинку на… на… на… не бачу таблички з назвою вулиці, вона у мертвій зоні, так само як весловий човен і пікніковий стіл на лужку; у мертвій зоні, як і Варшава; діти виростають і одне по одному покидають матір, вона ходить на їхні випускні церемонії до школи, а стегно все болить; один загинув у В’єтнамі, з іншими все гаразд; ще один будує мости; її звуть Йоганна Боренц, самотніми ночами вона часто думає в цокітливій темряві: «хлопчика врятовано»)

Джонні звів очі на лікарів. У голові було якесь дивне відчуття. Оте ясне, живе світло над Вейзаком уже зникло. Джонні знову був самим собою, тільки почував себе знесиленим і його трохи нудило. Він мигцем поглянув на фотокартку в своїх руках і віддав її Вейзакові.

— Джонні, — озвався до нього Браун, — з вами все гаразд?

— Стомився, — пробурмотів Джонні.

— Ви можете розказати нам, що з вами було?

Джонні подивився на Вейзака.

— Ваша мати жива, — сказав він.

— Ні, Джонні. Вона померла багато років тому. Під час війни.

— Її збив німецький ваговоз, і вона влетіла у вітрину годинникової крамниці, — сказав Джонні. — Опритомніла в лікарні, але їй одібрало пам’ять. Посвідки про особу при ній не було, і взагалі ніяких документів. Вона прибрала собі ім’я Йоганна… І якесь прізвище, я його не вловив. Та коли закінчилася війна, вона виїхала до Швейцарії і одружилась із швейцарцем… здається, з інженером. Він працював на будівництві мостів, і звали його Гельмут Боренц. Отож і її прізвище після одруження було — і є — Йоганна Боренц.

Очі медсестри дедалі дужче круглішали. Обличчя доктора Брауна посуворішало — чи то він вважав, що Джонні всіх їх дурить, чи то просто був невдоволений цим порушенням чіткого плану досліджень. Тільки обличчя Вейзака залишалося замисленим і незворушним.

— Вона народила від Гельмута Боренца четверо дітей, — провадив Джонні тим самим тихим, виснаженим голосом. — Робота кидала його по всьому світу. Якийсь час він жив у Туреччині. І десь у Південно-Східній Азії, у Лаосі чи, може, в Камбоджі. Потім приїхав сюди. Був у Віргінії, в інших частинах країни, де саме, я не розібрав, і зрештою осів у Каліфорнії. Вони з Йоганною дістали американське громадянство. Потім Гельмут Боренц помер. Не стало й одного з їхніх дітей. Решта живі й здорові. Та іноді вона згадує про вас. І тоді думає: «Хлопчика врятовано». Але імені вашого не пам’ятає. А може, вважає, що нічого вже не повернути.

— У Каліфорнії? — замислено спитав Вейзак.

— Семе, — втрутився доктор Браун, — ви не повинні цьому потурати.

— Де в Каліфорнії, Джоне?

— В Кармелі. На узбережжі. От тільки не можу сказати, на якій вулиці. Не вловив назви. Вона в мертвій зоні. Як отой пікніковий стіл і човен. Але в Кармелі, у Каліфорніії. Йоганна Боренц. Вона ще не стара.

— Та ні, звісно, ще не стара, — промовив Сем Вейзак тим самим замисленим, відчуженим тоном. — Коли німці напали на Польщу, їй було всього двадцять чотири.

— Докторе Вейзак, я змушений наполягати, — різко сказав Браун.

Вейзак мовби отямився від глибокої задуми. Тоді озирнувся так, наче оце вперше побачив свого молодшого колегу.