Гаррі Поттер і Орден Фенікса - Роулинг Джоан Кэтлин

Дамблдор нишпорив у шафці за спинами в Гаррі й Рона. Вийняв старого почорнілого чайника й поставив на столі. Потім підняв чарівну паличку й промовив «Летпус!». На якусь мить чайник затремтів і спалахнув химерним синім сяйвом, а далі завмер і знову став суцільно чорний.

Дамблдор підійшов до іншого портрета, де був зображений хитромудрий на вигляд чаклун з гострою борідкою, одягнений у слизеринські срібно–зелені шати. Він, мабуть, так міцно спав, що навіть не почув голосу Дамблдора, коли той спробував його розбудити.

— Фінеасе. Фінеасе.

Персонажі інших портретів у кімнаті перестали прикидатися, що сплять. Вони заворушилися в рамах, намагаючись краще все побачити. Хитромудрий чаклун і далі розігрував сон, тому з портретів теж почали вигукувати його ім’я.

— Фінеасе! Фінеасе! ФІНЕАСЕ!

Він уже не міг прикидатися. Театрально здригнувся й широко розплющив очі.

— Мене хтось кликав?

— Фінеасе, відвідай, будь ласкавий, свій інший портрет, — сказав Дамблдор. — Маю ще одну вістку.

— Відвідати інший портрет? — перепитав Фінеас писклявим голосом, довго й штучно позіхаючи (його погляд блукав по кімнаті й зупинився на Гаррі). — Ой ні, Дамблдоре, я нині такий втомлений.

Щось у Фінеасовому голосі було Гаррі дуже знайоме. Де він його вже чув? Але не встиг над цим замислитись, бо портрети на стінах почали бурхливо протестувати.

— Непокора! — заволав огрядний, червононосий чаклун, розмахуючи кулаками. — Нехтування службою!

— Для нас честь служити теперішньому директорові Гоґвортсу! — репетував старенький кволий чарівник, у якому Гаррі впізнав Дамблдорового попередника Арманда Діпіта. — Ганьба тобі, Фінеасе!

— Може, мені його переконати, Дамблдоре? — гукнула гостроока чаклунка, піднімаючи незвично масивну чарівну паличку, що нагадувала березову вудку.

— Ну, гаразд, — погодився Фінеас, боязко поглядаючи на чарівну паличку, — хоч він, можливо, знищив уже й мій портрет, як і решту наших родинних портретів…

— Сіріус не чіпає твого портрета, — заперечив Дамблдор, і Гаррі відразу згадав, де вже чув Фінеасів голос — той лунав з нібито порожньої рами в його кімнаті на площі Ґримо. — Передаси йому звістку, що Артура Візлі тяжко поранено, і що незабаром у будинок прибудуть його дружина, діти й Гаррі Поттер. Усе зрозумів?

— Артура Візлі поранено, скоро прибудуть жінка, діти й Гаррі Поттер, — знуджено повторив Фінеас. — Так, так… гаразд…

Він нахилився до портретної рами і зник саме в ту мить, як знову відчинилися двері кабінету. Професорка Макґонеґел привела розпатланих і приголомшених Фреда, Джорджа і Джіні. Усі вони були в піжамах.

— Гаррі… що тут таке? — запитала перелякана Джіні. — Професорка сказала, що ти бачив, як поранили тата…

— Твій батько зазнав поранення, виконуючи завдання Ордену Фенікса, — пояснив Дамблдор, перш ніж Гаррі встиг розкрити рота. — Його поклали в лікарню магічних хвороб і травм імені Святого Мунґо. Я відсилаю вас у Сіріусів будинок, звідти значно ближче до лікарні, ніж з «Барлогу». Там ви зустрінетеся з матір’ю.

— А як ми доберемося? — спитав приголомшений Фред. — З порошком флу?

— Ні, — заперечив Дамблдор, — зараз небезпечно користуватися порошком флу, бо за мережею стежать. Скористаєтесь летиключем. — Він показав на чорний чайник, що безневинно стояв на столі. — Зачекаємо тільки, що скаже нам Фінеас Ніґелус… перш, ніж відсилати, хочу переконатися, що вам нічого не загрожує…

Посеред кабінету спалахнуло полум’я, залишивши після себе єдину золотисту пір’їну, що закружляла над підлогою.

— Це Фоуксове попередження, — пояснив Дамблдор і впіймав пір’їну. — Професорка Амбридж уже знає, що ви не спите… Мінерво, піди й затримай її… вигадай що завгодно…

Професорка Макґонеґел вибігла, майнувши своїм картатим халатом.

— Він каже, що буде радий, — пролунав за Дамблдоровою спиною знуджений голос. Чаклун на ім’я Фінеас знову з’явився на тлі слизеринського прапора. — Мій пра–правнук завжди вирізнявся дивним смаком у доборі гостей.

— Підійдіть до мене, — звелів Дамблдор Гаррі й усім Візлі. — І швидко, доки тут не з’явився ще дехто.

Гаррі й усі решта оточили Дамблдорів стіл.

— Ви вже користалися летиключами? — запитав Дамблдор, і вони кивнули, торкаючись кожне якоїсь частинки чайника. — Добре. Тоді лічу до трьох. Раз… два…

Це сталося за частку секунди. В нескінченно малій паузі перед словом «три» Гаррі поглянув на Дамблдора… вони стояли поруч… а Дамблдор перевів свій ясний синій погляд з летиключа на обличчя Гаррі.